Волинь знову стала свідком героїзму та незламності духу своїх синів. Історія одного з воїнів, який попри статус інваліда війни другої групи вирішив повернутися на фронт, вражає своєю силою і відданістю. Цей чоловік, якого звуть Олександр, розповідає про свій шлях до повторної участі у бойових діях. Олександр отримав поранення під час минулих конфліктів, але це не стало перешкодою для його бажання служити Україні. Після тривалого лікування та реабілі
Андрій із бойовими побратимами, є серед них і волиняни, на жаль, дехто вже загинув, захищаючи Україну.
Свій позивний «Історик» Андрій Назаркевич отримав ще в АТО у 2014-му. Зберігся він за ним і у повномасштабній війні. І це відчувається у його мові під час нашої з ним бесіди, аналізі тих подій і фактів, які він пережив на двох війнах за 12 років
Нововолинець Андрій Назаркевич не планував ставати героєм газетних шпальт. Його шлях мав бути іншим – тихим, академічним, сповненим архівів, дат і подій минулого, або на уроках у ліцеях. Він закінчив історичний факультет Волинського національного університету імені Лесі Українки, обравши професію, що вчить пам’ятати. Але доля розпорядилася інакше: йому довелося не лише вивчати історію – а й писати її власними руками.
Коли у 2014 році Україну накрила хвиля війни, Андрій, як і тисячі інших, не залишився осторонь. Його позивний – «Історик» – звучав майже символічно. Бо саме він – людина, яка знала про війни з книжок, опинився в самому епіцентрі новітнього протистояння.
– У лавах 80-ої десантно-штурмової бригади разом із побратимами я виходив із Донецького аеропорта, – після шістнадцяти діб його кругової оборони, –розповідає Андрій.– Втрачали хлопців, загинув Любомир з Миколаєва, що на Львівщині, боляче було до глибини душі, коли поліг лікар Ігор, який нас там «латав» – і мене також рятував. Йому присвоєно посмертно звання Героя України.
За стійкість багатьох захиснів ДАПу, і Андрія теж, нагородили державними нагородами України, третину – посмертно: така ціна стійкості.
Нащадкові родин бойків й лемків, яких розділяли після Другої світової війни радянська влада і польська, гнобили їхню ідентичність, стараючись розпилити в радянському народові, щоб забули все своє батьківське і дідівське. Андрієві Назаркевичу таке ставлення було не до вподоби. Пам’ятав спомини рідних, що брат діда Григорія Андрій воював в УПА за Україну, а баба Ганя весь час говорила, що «тепер їх вже не будуть нікуди переселяти і нікуди не поженуть». Але вже у найцивілізованішому 21-му столітті з’явилися садисти з півночі, які хотіли повернути стару імперію СРСР. Щоб цього не сталося, Андрій і сотні тисяч українців знову взялися за зброю, щоб захищати відвойоване, вільне, незалежне. У складі 80-ої окремої десантно-штурмової бригади він обороняв Донецький аеропорт – місце, що стало символом незламності українських військових. Там, серед бетону, пилу і постійної загрози смерті, гартувався характер «Історика». Він був серед тих, хто тримався до останнього.
– Ми всі бачимо, що чинить рашист, що у 2022-му році увірвався на нашу землю – палить українські книжки, як нацисти у 1933 році, нищить храми ПЦУ і греко-католицькі, освіту переводить на свої вимоги і стандарти, русифікує українських дітей,– продовжує «Історик».
Його позивний – «Історик» – звучав майже символічно. Бо саме він – людина, яка знала про війни з книжок, опинився в самому епіцентрі новітнього протистояння.
Після тих подій його життя вже ніколи не було таким, як раніше. Війна залишила свій слід – не лише в пам’яті, а й на тілі. Андрій отримав поранення, які згодом стали підставою для встановлення інвалідності другої групи. Здавалося б, це мало б стати межею, після якої людина зупиняється і починає новий, мирний етап життя. Але для нього це була лише пауза, лише недовгий перепочинок, щоб зібратися з думками, вибудувати нову лінію життя, бо вже був одружений, підростали дві доньки.
...Березень 2022 року. Повномасштабне вторгнення. Країна знову потребує своїх захисників. Андрій іде до військкомату. Там йому дякують – і відмовляють. Причина – попередні поранення, стан здоров’я, статус інваліда війни. Та ця історія – не про відмову, бо бачив, як біля військкомату стояли черги добровольців, хлопці масово поверталися із-за кордону, щоб обороняти країну.
– Я знайшов дорогу і на цю війну,– усміхається Захисник.– Був направлений в артилерію, але просився до піхоти, і – вдалося. У 24-ій бригаді був призначений командиром піхотного взводу.
Як саме йому це вдалося – він не любить розповідати. Каже коротко: «Правдами і неправдами». Але факт залишається фактом – він повернувся. І не просто повернувся, а став командиром. Його війна тривала далі – вже на новому етапі, з новими викликами. Він воював на найгарячіших напрямках, там, де було найважче.
Скажу відразу, що солдатам під його командуванням поталанило – у Андрія вже був колосальний бойовий досвід, здобутий в АТО. У нього був і залишається принцип – все обдумувати, не посилати хлопців даремно під кулі, якщо йдуть, то тільки у парі – молодий боєць і вже обстріляний воїн, бо досвід допоможе. Завжди на передову йшов із ними, долю солдатів розділяв також із ними. Сидіти у штабі – не для нього. Бойовий офіцер вже знав недоліки двомісячної підготовки солдатів на полігонах, коли вони приходили у взвод і йому казали бути кулеметником, а новобранець відповідає, що тільки знає автомат. Вимога Андрія Назаркевича була жорстка – кожен повинен знати все штатне озброєння підрозділу. У підрозділі його знали як командира, який іде зі своїми людьми і готовий розділити їхню долю.
Його бойовий шлях на Донеччині, у Південному, у Торецьку, у Часовому Яру, коли треба було вже не вчитися, а вміти воювати у приміщеннях, поруйнованих багатоповерхових будівлях, не обійшовся без нових втрат і випробувань. Три отримані поранення – останнє й стало вирішальним. У 2025 році Андрія демобілізували. Війна знову нагадала про свою ціну.
– Звідки у тебе така сила волі, спрага до життя, живучість? – запитую.
– Здобутий бойовий досвід рятував, знання тактичної медицини, воля Божої Матері, а головне – зціпити зуби і йти через не можу,– відповідає.
Сьогодні він уже не на передовій. Але його історія – поруч із нами. Андрій щиро радить, аби ті, хто в тилу, не були такими наївними – є чи нема можливості, нема бажання, але вчіться стріляти, опановуйте поводження зі зброєю, особливо оволодівайте навиками тактичної медицини.
Історія про Андрія Назаркевича – це історія людини, яка двічі поверталася у війну, коли мала повне право залишитися в тилу. Людини, яка не шукала слави, але стала прикладом. Людини, яка знала історію – і стала її частиною.
Історик за освітою й «Історик» за позивним впевнений: перемога тільки буде за нами. Потрібно бути ще більш дружнішими, міцно триматися. Ресурси у ворога також вичерпуються: Афганістан підірвав СРСР, ця війна підірве росію.
У час, коли країна продовжує боротьбу, такі історії мають особливу вагу. Бо вони – не лише про героїзм. Вони про вибір. І про відповідальність.
Зараз також читають:Батько і син з Волині – Валерій-старший і Валерій-молодший Степанюки – стали на захист України.