23-річний житель Вараша, Олександр Кравчук, став учасником унікальної експедиції на українську антарктичну станцію «Академік Вернадський». Його шлях до цього незвичного місця розпочався з участі в конкурсі, що проводився Національним антарктичним науковим центром. Після відбору та проходження навчання хлопець отримав можливість стати частиною команди дослідників. На станції «Академік Вернадський» Олександр займався збором даних про зміну клімату та екосистеми Ан
Потрапити до української антарктичної експедиції — завдання, яке вимагає не лише фахової підготовки, а й психологічної витривалості, здатності працювати в команді та готовності провести рік далеко від дому. Для 23-річного жителя Вараша Олега Горяінова участь у 31-й Українській антарктичній експедиції стала важливим стартом у науковій кар’єрі. Цьогоріч він став наймолодшим учасником команди, яка працює на станції «Академік Вернадський».
Ексклюзивно для читачів OGO.ua молодий біолог розповів, як проходив складний відбір, що найбільше здивувало його в перші дні в Антарктиці, із якими міфами про материк довелося зіткнутися та чому головний виклик експедиції — не лише погодні умови.
— Як виглядав той момент, коли ви дізналися, що їдете в антарктичну експедицію? Які були перші емоції?
— Це було досить несподівано. Конкурс доантарктичної експедиціїдуже складний і багаторівневий: відбір документів, професійна співбесіда, психологічне тестування, а потім фінальний етап — тиждень гуртування кандидатів у Канівському природному заповіднику.
На цьому етапі нас було 25, але до експедиції поїхала лише половина. Серед біологів, наприклад, із шести обрали лише трьох. Дивлячись на інших кандидатів, я постійно порівнював себе з ними — і, чесно кажучи, не був упевнений, що потраплю саме цього року. Швидше сприймав це як цінний досвід і шанс спробувати знову в майбутньому.
Тому коли я дізнався, що мене обрали, відчуття були змішані. Це не була чиста радість — швидше щось між захопленням і недовірою до реальності. З одного боку, це потужний старт для наукової кар’єри, новий етап життя. З іншого — розуміння, що попереду рік ізоляції, без звичних зустрічей із рідними і друзями.
Це було відчуття “страшно, але дуже цікаво”.
— Що найбільше здивувало вас в Антарктиці вже в перші дні перебування? Як відбувалася адаптація?
— Адаптація у мене пройшла доволі легко. Багато хто стикається з джетлагом, адже різниця з Києвом становить шість годин, і це відчутно: коли тут ранок — у Києві вже день, а коли тут вечір — там ніч. Але я досить швидко звик до нового ритму.
Можливо, свою роль зіграло і те, що нас дуже організовано і безпечно доставили на станцію — це допомогло уникнути зайвого стресу.
Найбільше ж мене здивувало не те, про що зазвичай говорять. Усі знають про пінгвінів, про дику природу, але мало хто згадує про гори. А їх тут дуже багато. Чорні скелі,вкриті снігом і льодовиками, створюють неймовірний контраст. У сонячну погоду на них можна дивитися годинами — це буквально відчуття масштабу і вічності.
— Що вас найбільше вразило в природі Антарктиди? Чи є момент, який запам’ятається на все життя?
— Я ще не так довго тут, щоб говорити про один “головний” момент, але вже є речі, які точно залишаться зі мною.
Вперше побачити пінгвіна в природному середовищі — це особливе відчуття.
Так само, як і вперше побачити кита. Це ті моменти, які складно описати словами, але вони точно запам’ятовуються надовго.
— Як проходить звичайний день учасника експедиції — від ранку до вечора?
— Мій день як біолога значною мірою залежить від погоди. Якщо умови дозволяють, я працюю “в полі” — виїжджаю на острови або в море, щоб відбирати зразки.
Якщо ж погода несприятлива, ми залишаємося на станції. Але це не означає, що роботи менше. Станція — це наш спільний дім, де живе 14 людей, тому кожен день схожий на життя великої родини.
Зранку — сніданок, далі робота: обробка даних, підготовка матеріалів, допомога колегам. Часто ми робимо побутові речі разом — наприклад, готуємо продукти або наводимо порядок. Це важливо для комфорту всієї команди.
Окремо є чергування. У цей день ти відповідаєш за безпеку станції: контролюєш технічні процеси, стежиш за потенційними ризиками, зокрема пожежною безпекою. Це потребує максимальної концентрації, адже ти відповідаєш не лише за себе, а й за інших.
У вільний час, особливо під час довгих антарктичних вечорів, кожен знаходить свої способи відпочинку, але водночас ми завжди підтримуємо одне одного.
— Що входить у ваші обов’язки?
— Моя основна роль як біолога — це відбір і підготовка зразків. Ми беремо проби біоти, аналізуємо різні показники, а головне — правильно їх обробляємо і зберігаємо.
Це критично важливо, адже ці зразки зберігатимуться тут цілий рік і лише після повернення будуть передані для детального аналізу в лабораторіях в Україні та за кордоном.
Також до моїх обов’язків входить спостереження за станом екосистеми: флори і фауни. Ми також слідкуємо за тим, щоб не порушувати природний баланс — не залишати сміття, не турбувати тварин, не пошкоджувати рослини.
Як учасник експедиції я також виконую спільні обов’язки: чергування, допомога команді, участь у побутових роботах. Тут усе побудовано на взаємопідтримці.
— З якими міфами про Антарктиду ви вже зіткнулися?
— Найпоширеніша плутанина — це Арктика й Антарктика. Люди часто не розрізняють, де живуть пінгвіни, а де — білі ведмеді. Насправді пінгвіни — в Антарктиці, а білі ведмеді — в Арктиці.
Ще один міф — що станція «Академік Вернадський» розташована десь у центрі материка, де температури сягають -70°C. Насправді вона знаходиться на острові Галіндез біля Антарктичного півострова — це край континенту, і клімат тут значно м’якший. Взимку температура зазвичай близько -10…-15°C.
Також багато хто думає, що тут “пусто” і немає життя. Але як біолог можу сказати: життя тут набагато більше, ніж здається. Воно просто інше — часто приховане, локалізоване в мікроекосистемах, але дуже різноманітне і добре пристосоване до цих умов.
— Які виклики виявилися найскладнішими: клімат, ізоляція чи щось інше?
— Цікаво, але клімат не став для мене найбільшим викликом. Так, тут холодно і часто вітряно, але це скоріше питання адаптації. Найвідчутніший фактор — це саме вітер, який іноді буває дуже сильним.
Ізоляція теж поки не є критичною. У нас хороший колектив, ми багато спілкуємося, підтримуємо одне одного. До того ж є інтернет, і можливість зв’язку з рідними значно полегшує цей аспект.
На даний момент я не відчуваю якихось критичних труднощів. Основний виклик для мене — це відповідальність: зробити свою роботу якісно, вчасно і бути частиною злагодженої команди.
— Як відчуваються свята так далеко від дому?
— Ми намагаємося зберігати українські традиції навіть тут, на краю світу. Це дуже важливо для відчуття дому.
Наприклад, на Великдень ми розписували писанки, дотримувалися наших звичаїв, створювали атмосферу свята. Так само з іншими датами — ми привозимо із собою частинку України і підтримуємо ці традиції разом.
Свята тут відчуваються інакше, ніж удома, але водночас дуже щиро. Вони нагадують, хто ми і звідки.
— Що б ви сказали молоді, яка мріє про великі наукові або життєві виклики?
— Я б сказав дуже просто: мріяти важливо, але ще важливіше — діяти.
Для мене поїздка в Антарктиду колись здавалася чимось нереальним. Але якби я не спробував, вона б так і залишилася мрією.
Навіть якщо здається, що це “занадто велике” і ви “ще не готові” — варто робити кроки. Спроба дає більше, ніж бездіяльність: вона або приводить до результату, або показує, що потрібно покращити.
Якщо ви мрієте і нічого не робите — ви ніколи не дізнаєтесь, чи це було можливим. Якщо ж пробуєте — шанс з’являється.