Третій рік поспіль чернівчанка Олена Костенко не втрачає надії знайти свого сина, який зник безвісти під час бойових дій. Історія її пошуків стала символом страждань багатьох родин, які переживають подібну втрату. Вона розповідає про щоденні труднощі та емоційні випробування, з якими стикається кожного дня. Олена активно співпрацює з волонтерами та правоохоронними органами, відвідуючи різноманітні заходи і акції на підтримку батьків загиблих
Напередодні Дня матері чернівчанка Марія Цицик не випускає з рук телефон. Постійно моніторить чати, де викладають фото хлопців із російського полону. У дні обмінів — по тридцять разів заходить в особистий кабінет: раптом саме сьогодні прийшло те очікуване повідомлення. Альбоми зі світлинами сина під рукою — на випадок, якщо обмін відбудеться. Так уже третій рік. Молодший сержант Олександр Макаров, командир аеромобільного відділення, зник безвісти 9 грудня 2023 року під Мар'їнкою на Донеччині. Про матір, яка попри всі випробування не втрачає віри, — у матеріаліBUK media.
Олександрові було 35, коли в травні 2023-го він пішов до війська. До того продавав покрівельні матеріали, грав у футбол, займався боксом. Спорту не покинув і на фронті — надсилав мамі відео, як вони з побратимами тренуються між виходами на позиції. На руці — рядки з Біблії. Багато років співав у церковному хорі. "Він у мене не пив, — згадує мама. — Палити почав уже там". Якось попросив прислати в посилці цигарки — Марія здивувалася: уперше купувала синові. А він пояснив: "Мамо, ну тут по-іншому не можна. Особливо коли йдеш на позицію — і сидиш у тих норах".
Востаннє вони розмовляли ввечері 7 грудня 2023 року. Олександр готувався до виходу на позицію під Мар'їнкою. О 23-й ще говорили по телефону, о п'ятій ранку він уже був на місці. Домовилися: на зв'язок син вийде на третю добу. Дев'ятого зранку Марія прокинулася з відчуттям, що щось не так. Одразу набрала гарячу лінію. Там повідомили: командир і восьмеро підлеглих зникли безвісти.
За кілька днів до того виходу стався випадок, який Марія досі переказує з тремтінням у голосі. Двох важко поранених побратимів Олександр виніс із-під обстрілів сам — тягнув по черзі, повертаючись за кожним. Тоді ж чотири рази підвернув праву ногу. На шпиталь не пустили: "Який госпіталь? Нема людей", — переказував він мамі. Дали бинт і мазь. Через дві доби, накульгуючи, син знову пішов на позицію. Та ділянка фронту й стала для нього останньою.
Марія вірить, що син у полоні. Знає його характер: "Він у мене спортсмен. Сила волі завжди його тримала — і там триматиме".
Між ними з Олександром завжди була особлива близькість. "Ми розуміли одне одного не з півслова — з півпогляду", — згадує мама. А ще син дуже піклувався про неї, не дозволяв їй піднімати важке. Обіцяв, що після війни купить путівку, аби об'їхала всіх подруг — в Іспанії, Італії, Англії. "Я хочу, щоб ти для себе пожила", — казав.
Вдома на Олександра чекає не лише мати. Донечці у червні виповниться шість. Така довгоочікувана. І така схожа на батька. Цьогоріч уже вступила до школи — одразу ж зателефонувала найріднішій: "Бабусю, я вже ліцеїстка". Якось принесла татові сердечко. А ще попросила маму зберегти джинси, з яких уже виросла: хоче показати йому, наскільки підросла, і щоб він купив нові.
До війни Марія пекла "Наполеони" для своїх. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр підказав їй завести сторінку в Instagram із бенто-десертами. Після того як син пропав, цілий рік не могла навіть подумати про тісто. "Як починала думати про той торт — усе". Тепер у день народження сина і на свята обов'язково пече та пригощає його знайомих. А ще згадує, як колись синові до іменин спекла вісім великих "Наполеонів". Сама навіть не покуштувала — не вистачило.
Тримається Марія і ще одним — людьми. Третій рік поспіль виходить на акції на підтримку зниклих безвісти та полонених. Перший плакат зробила сама: взяла картонку, написала "Де мій син?". Пішла на площу. Перші два рази стояла мовчки і плакала. Заговорила з іншими родинами лише на третій. Тепер сама шукає очима хлопців, які повернулися з полону, і кожного просить дозволу: "Можна я вас обніму? Таке відчуття, наче свою дитину обнімаю".
Бувають дні, коли хочеться зачинитися від усіх. У Марії й здоров'я підвело — каже, всі органи дали збій. Та вона себе зупиняє. Бо син повернеться — і йому потрібна буде сильна мати, яка зможе його підтримати. "А якщо він побачить мене таку — як же він мене лікуватиме? Ні. Я маю бути в строю".
Цьогорічний День матері Марія зустрічає так само, як два попередні, — з вірою, що наступний вони відсвяткують разом. Син обійме її, внучка покаже, наскільки вже виросла. І знову буде святковий торт — на всіх.
У такому ж очікуванні цього дня — тисячі українських матерів. Дякуємо кожній. Нехай їхні молитви будуть почуті — і кожна дочекається.