Після 275 днів перебування на передовій, група українських військових нарешті змогла повернутися додому. Ця тривала евакуація стала результатом злагодженої роботи медиків та волонтерів, які забезпечили безпечний вихід бійців із зони бойових дій. В умовах постійних обстрілів і небезпеки життя солдатів, процес евакуації вимагав не лише фізичної витривалості, але й психологічної стійкості. Воїни розповідають про труднощі, з якими стикалися під час служби
10 травня минає два роки з дня повторного російського наступу на Вовчанськ. Унаслідок бойових дій це місто на півночі Харківщинизруйновано. Українська армія продовжує нищити й стримувати російських окупантів, не дає їм прорватися вглиб. Через небезпеку під час ротацій захисникам України доводиться тримати деякі позиції не один місяць. Історію евакуації пораненого бійця на НРК (наземному роботизованому комплексі) після 275 днів на позиції розповідає речниця 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка іавторка MediaPortРуслана Богдан.
Літо 2025. Позиція на Вовчанському напрямку. Сидимо у викопаній по пояс ямі, накритій чорною плівкою. І хай пробачать мені хлопці, які все це робили, але конструкція — радше, трохи вкопаний саморобний намет, ніж укриття.
У кількох метрах від нас три заряджені системи залпового вогню «Град». Кружить ворожий FPV-дрон. Якщо він влучить і снаряди здетонують — по невеличкій лісопосадці розлетяться шість наборів кишок. Мої, журналістів, побратимів.
Я притискаюся до сирої землі, наче це мене врятує, і за п’ять хвилин, що російський пілот витратив на пошуки цілі, встигаю обдумати кілька епізодів свого життя. Стискаючи хрестик, молюся і прошу Бога зберегти мене, адже не встигла зробити нічого дійсно гідного. Розповіла багато хороших історій, але не таких, після яких можна без жалю померти.
Дрон нас не знайшов, а може, й не шукав. Втім розуміння безсенсовності прожитих років залишилось.
Річ у тім, що розповідати історії — усе, чим я завжди хотіла займатись. Тому обрала журналістику, а згодом погодилась на службу у війську. І основна моя задача зараз — шукати і розповідати історії чоловіків та жінок, які воюють у моїй бригаді.
Напрямок незмінний. Зима 2025.
— Будемо на НРК вивозити хлопця з Вовчанська, він на позиції пробув майже рік. Їдь до нас, знімай, — телефоном повідомив командир ремонтно-відновлювального батальйону.
Ця історія була важливою для кожного, хто хоч раз її почув. Для цілого стрілецького батальйону, піхотинцем якого, власне, є Владислав, той самий, що пробув на позиції 275 днів. Для батальйону, який планував місії і чотири рази намагався доїхати до пораненого. Для командного пункту, який бачив з величезних екранів і позицію Владислава, і його боротьбу, і його поранення та ставив задачу дістати бійця. І для нас, крихітного відділення комунікацій, що складається з трьох військовослужбовців.
Більшість з перелічених вище не були знайомі з бійцем особисто, та кожен знав: у хлопця — сталевий дух. Інакше просто неможливо протриматись так довго, ще із пораненням.
Аби розповісти цю історію, треба було бути хоча б в двох місцях одночасно. На пункті управління наземним роботом і в стабіку, куди привезуть бійця. Пілоти чекали нас, медики — ні. І я це поважаю, проте це була історія, заради якої варто було благати, сваритись або вимагати. Та тієї ночі не вдалось. Не вистачило акумулятора.
— Сьогодні будуть пробувати ще раз, ми приїдемо і будемо чекати пораненого, — кажу з усією серйозністю, на яку здатна.
— А як не привезуть? У нас тут вже дрони літають, просто по дорозі можете вмерти, а бійця так і не дістануть. Воно того варте?
Знову ніч. Один оператор мав зняти процес, інформувати нас про хід операції і дати команду виїжджати на стаб нашій знімальній групі, щойно боєць потрапить на НРК.
Зазвичай медики дізнаються про наявність поненого за п’ятнадцять хвилин до його прибуття. Але не цього разу. Я розпатякала всім, хто не спав, що до нас прямує боєць, який пробув на позиції майже рік. Сам факт погрузки не гарантував успіху операції, адже дорогою в НРК міг поцілити ворожий дрон. Це була половина шляху, і ми чекали.
Волосся Владислава заросло і стигчало в різні сторони. Він дуже схуд.
Цікаво, як він виглядав до? А як виглядатиме після?
Зйомки в місці, де людині надають медичну допомогу для мене — завжди на межі. Мало того, що пацієнту боляче, він роздягнений, та ще й не завжди до кінця розуміє, що відбувається, так все це ще й знімають.
Чи попросив би він його не знімати, якби мав більше сил? Чи маю я право показати його в такому вигляді на мільйонну аудиторію? Чи не розіб’є ця картина серце його мамі? Чи взагалі мама має бачити свою дитину в такому стані? Де межа особистого і суспільно важливого? Ці питання наздоженуть мене потім.
А поки медики дякували мені за те, що знімаємо. Казали, дуже важливо, щоб усі знали, через що проходить піхота. Нас накривала ейфорія від маленького дива, в яке ми не дозволяли собі вірити, аби не було боляче, а воно справдилося: вдалося, що боєць в безпеці.
Тепер багато хто знає історію евакуації Владислава. Її також побачила і мати Владислава, і сам боєць. Ми намагались не прикрашати, не зменшити, не згустити фарб.
Для всіх учасників і глядачів ця місія НРК — про різне. Хтось побачив зраду, хтось героїзм. Для мене вона — про любов до життя. Власного життя, заради якого, попри поранення, тримаєшся, лізеш на шайтан-машину і їдеш, та життя ближнього, де чотири рази намагаєшся, дві доби не спиш, вгамовуєш трясіння рук і вивозиш пораненого.
Я не знаю, як довго житиму, скільки дронів кружлятиме наді мною, чи буде у мене час на молитви, та якщо буде — проситиму Бога зберегти моє життя, бо мені воно дороге.
Чи я розповіла історію, після якої не соромно померти? Вважаю, так. Тепер хай будуть просто хороші історії, не такі драматичні, болючі та несправедливі. Хай навіть більше не буде ніяких історій зовсім, хай просто будуть люди, які люблять та живуть життя.
Читайте також:«Побачимо», «розберемося», «щось вигадаємо»