Том Круз, безумовно, є однією з найяскравіших зірок Голлівуду, відомий не лише своїми вражаючими трюками та акробатичними здібностями у фільмах серії "Місія нездійсненна" або "Топ Ган". Протягом своєї кар'єри актор продемонстрував широкий спектр талантів, які виходять за межі звичних екшн-сцен. Його роль у драматичних картинах свідчить про глибину його акторської майстерності. У стрічці "Далеко-далеко", нап
Наступного тижня в українському прокаті — класика екшену вісімдесятих, стрічка "Найкращий стрілець", яка остаточно закріпила сорок років тому за Томом Крузом статус молодої суперзірки. Ба більше, цього місяця свій ювілей відзначає ще один кінохіт із Крузом, напханий трюками — у травні далекого 1996-го на екрани вийшов перший фільм франшизи "Місія нездійсненна". Але у зв’язку з цим ми згадуємо зовсім іншого Тома Круза — того, хто вражав глядача не стрибками з парашутом чи самостійним пілотуванням, а запаморочливою акторською грою
Круз зростав у бідній родині, надто часто змінював школи, до того ж його батько мав звичку пускати в хід кулаки. Певний час юний Том збирався стати католицьким священником, але провчився у семінарії в Цинциннаті лише рік — у 18 років, отримавши благословення матері та вітчима, Том вирушив до Нью-Йорка підкорювати сцену.
Подібно до тисяч таких самих молодих людей, Крузу довелося заробляти на життя зовсім не на Бродвеї — спершу він отримував копійки, працюючи помічником офіціанта та кухаря у численних кафе. Том вирішив рушити до Каліфорнії, спробувати щастя в Голлівуді — і вже в Лос-Анджелесі йому нарешті почало щастити. У 1981-му 19-річний Круз миготів у фільмі "Нескінченне кохання", потім з’явився у стрічці "Відбій" — режисер Гарольд Беккер був настільки вражений грою хлопця, що вирішив зробити спочатку епізодичну роль кадета Девіда Шона більш об’ємною.
Після "Відбою" на Круза звернув увагу сам Френсіс Форд Коппола — який саме тоді, на початку вісімдесятих, раптом почав знімати кіно про проблеми молоді. Том уже доволі впевнено тримався на знімальному майданчику "Ізгоїв", що вийшли на екрани у 1983-му — разом із ним у кадрі були Метт Діллон і Патрік Свейзі. Ще кілька "підліткових" стрічок — "Усі правильні ходи" Майкла Чепмена та "Ризикований бізнес" Пола Брікмана — і про Круза заговорили як про символ покоління. Але саме "Найкращий стрілець", знятий Тоні Скоттом у 1986-му, зробив з актора справжню знаменитість, а не лише улюбленця тінейджерів, представників "покоління Х" — тепер його ім’я було відоме всім.
Але восени того ж 1986-го на екрани вийшла картина зовсім іншого рівня, властивості й призначення — йдеться про "Колір грошей" Мартіна Скорсезе.
Узагалі середина вісімдесятих була непростим часом для Скорсезе. Знаменитий режисер, який уже встиг прославитися своїми шедеврами "Таксист" і "Скажений бик", ще на початку вісімдесятих почав втілювати в життя свій амбітний і сміливий проєкт — тоді Скорсезе взявся екранізувати книжку Нікоса Казандзакіса "Остання спокуса Христа". Однак зйомки довелося припинити, щойно розпочавши — Скорсезе взявся за інший проєкт, знявши зрештою "чорну" комедію "Після роботи", не найвдаліший свій фільм.
"Колір грошей" теж не був початковою ідеєю Скорсезе — зняти сиквел давньої картини за своєю участю, фільму "Більярдист" 1961 року, режисерові запропонував Пол Ньюман — справжня легенда старого Голлівуду. Скорсезе погодився — але без особливого ентузіазму, оскільки все ще був поглинутий роздумами про "Останню спокусу" та відповідними планами. У підсумку те, що "Колір грошей" став видатним фільмом, було більшою мірою заслугою виконавців головних ролей та їхнього бажання працювати — Ньюман успішно доводив, що його ще рано списувати з рахунків, а 24-річний Том Круз демонстрував, що цілком здатний змагатися з майстром.
За сюжетом, віртуоз пулу у віці на ім’я Едді Фелсон (Ньюман), який тепер заробляє гроші не за більярдним столом, а перепродажем дешевого алкоголю в бари Чикаго, одного вечора звертає увагу на Вінсента (Круз) — справді талановитого молодого більярдиста. Едді вирішує стати кимось на кшталт наставника для героя Круза, згадати молодість — і вирушити у "турне" більярдними залами країни з кінцевою точкою на чемпіонаті в Атлантик-Сіті.
Роль Вінсента за початковим задумом Скорсезе мав виконати французький актор Жан-П’єр Лео, легенда й обличчя французької "нової хвилі" шістдесятих, який знімався у шедеврах Франсуа Трюффо та Жан-Люка Годара. Це було б зовсім інше кіно — на відміну від Круза, який уперше перебував на майданчику з актором старшого покоління рівня Пола Ньюмана, Лео сам по собі був кінолегендою, і глядач спостерігав би за екранним поєдинком двох майстрів приблизно однакового калібру. Але Круз був молодим, голодним і амбітним — його азарт був непідробним, як і повага до Ньюмана, за якою, втім, без зусиль можна було розгледіти недовіру й навіть страх.
Звісно ж, Круз у картині майже всі маніпуляції з києм виконував сам — уже тоді, у середині вісімдесятих, він був перфекціоністом. Але важливим було навіть не те, скільки годин за більярдним столом (який Том установив у себе в квартирі) провів актор, готуючись до зйомок, — а той факт, що очі Круза загорялися щоразу, коли на майданчику вмикали камери.
Через два роки Круз знявся ще з одним видатним актором, у якого міг багато чому навчитися — і з яким склав один із найкращих і найзворушливіших дуетів в історії кіно. Йдеться, звісно ж, про Дастіна Гоффмана — і фільм Баррі Левінсона "Людина дощу".
Гоффман на той час уже зіграв і у "Випускнику", і в "Крамер проти Крамера", і в "Тутсі" — за його плечима було вже безліч шедеврів, а "Людина дощу" стала черговим акторським тріумфом. За роль Реймонда Беббітта, людини із синдромом саванта, Гоффман отримав свій черговий "Оскар" — цілком заслужено, і спершу саме його гра насамперед захоплювала й приводила у захват глядача.
Однак із часом стало зрозуміло, що насправді робота Круза заслуговувала не меншої поваги. Гоффману було на що (точніше, на кого) спертися — він поводився в кадрі багато в чому так само, як прототип його героя, савант із Солт-Лейк-Сіті на ім’я Кім Пік. Але персонаж Круза, молодший брат Реймонда Чарлі Беббітт — цілковито й повністю підсумок його праці (а не плід уяви сценаристів).
Чарлі Беббітт — молодий і не надто успішний бізнесмен. Його егоїзм і жадібність — значною мірою результат складних дитинства та юності, напружених стосунків із батьком. Той нещодавно помер — залишивши Чарлі без спадку. Трохи згодом герой Круза з’ясовує, що в нього, виявляється, є старший брат Реймонд, пацієнт психіатричної лікарні — і три мільйони доларів дісталися саме йому. Чарлі викрадає брата — з корисливими намірами, але за тиждень вимушеного безперервного спілкування між Чарлі та Реєм встановлюється зв’язок, виникає братня любов, така ж особлива й виняткова, як дивовижні здібності героя Гоффмана.
Якщо спочатку герой Круза не відчував до свого брата нічого, окрім роздратування та заздрості через мільйони (а також природної цікавості), то вже за годину екранного часу ми спостерігаємо і теплоту, і ніжність, і щиру турботу — та сцена, у якій Чарлі вчить Рея танцювати, здатна змусити битися сильніше будь-яке серце. Втім, як і безліч інших сцен — і заслуга в цьому не лише Гоффмана, а й чудового Круза, який змусив свого Чарлі проявити свої найкращі якості у прискореному темпі, але при цьому максимально правдоподібно й природно.
У першій половині дев’яностих Круз нарешті зіграв не просто лиходія — а по-справжньому моторошного кровопивцю, у стрічці "Інтерв’ю з вампіром" Ніла Джордана. Партнером Тома на майданчику був Бред Пітт, який тоді лише ставав зіркою — певною мірою Круз був наставником Пітта не лише за сценарієм, а й на самому знімальному майданчику.
Саме герой Круза, вампір Лестат, перетворює на собі подібного простого смертного Луї (Пітт) — історія починається у Новому Орлеані XVIII століття. Як і належить вампіру у хорошому вампірському кіно, Лестат елегантний, привабливий і смертельно харизматичний — але при цьому ще й страшний, могутній і підступний. Лестат у виконанні Круза вселяв у глядача не менший жах, ніж Дракула, зіграний Гарі Олдманом у Френсіса Форда Копполи двома роками раніше — у цьому кошмарному створінні не було рішуче нічого від тих героїв, яких Круз грав у сяйливих вісімдесятих.
Що ж до дев’яностих, то вони теж завершувалися для Круза на високій ноті — і таким самим зловісним чином. Для роботи над своїм фінальним шедевром "Із широко заплющеними очима", який формально можна було назвати історією про подружню вірність (чи невірність), великий Стенлі Кубрик запросив реальну пару — Тома Круза та Ніколь Кідман. Їхні стосунки вже починали тріщати — і глядача допустили достатньо близько, щоб він міг відчувати цю напругу власною шкірою. Ми спостерігаємо за ідеальною фігурою Кідман і, як завжди, білосніжною усмішкою Круза — але з цією усмішкою дивним чином уперше щось не так, і вона не віщує нічого доброго.
Героїня Кідман Еліс розповідає своєму чоловікові про те, як ледь не зрадила йому — успішний лікар Білл (Круз) сприймає розповідь зовні спокійно. Потім йому телефонують і повідомляють про смерть пацієнта, з яким його пов’язували близькі стосунки. Герой Круза вирушає до будинку покійного, і лише дорогою, у салоні таксі, зображає те, що насправді відчуває, усього кілька секунд — жодної експресії, жодного гніву, лише напружене мовчання. Саме так виглядають справжні ревнощі — а дивні й таємничі події тієї ночі вже вибудовуються в ряд, щоб явити себе героєві Круза.
Що ж до справжнього, шаленого кохання — нереального в усіх сенсах, — то його Том Круз зображував уже у новому столітті, у стрічці "Ванільне небо" Кемерона Кроу. Його партнеркою була майже однофамилиця Пенелопа Крус — вони настільки переконливо грали закоханих, що почали зустрічатися, і роман тривав кілька років. Ну а щодо комедійних здібностей Круза — подивіться "Грім у тропіках" Бена Стіллера: чи впізнаєте ви одного з головних секс-символів Голлівуду останніх сорока років у гладкому, лисому й люто агресивному мільярдері, який фінансує зйомки фільму про війну у В’єтнамі?
Все найважливіше за сьогодні читайте на наших сторінках вFacebookіTelegram