Продовження освіти після бакалаврату: чи зберігається обов’язок батьків сплачувати аліменти

Питання аліментів на повнолітню дитину, яка продовжує навчання, на перший погляд здається врегульованим: закон встановлює обов’язок батьків утримувати дочку чи сина до 23 років за наявності визначених умов. Однак на практиці саме «продовження навчання» часто стає точкою спору. Особливо тоді, коли дитина завершує один освітній рівень, наприклад бакалаврат, і планує вступати на наступний — магістратуру. У цей проміжок занять вже немає, але освітній шлях ще не завершено.

Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» прокоментували, як у таких ситуаціях слід оцінювати перерву між різними рівнями освіти, чи може повнолітня дитина отримувати аліменти, якщо вона продовжує навчання.

В процесі застосування давно відомих та сталих норм права іноді виникають ситуації, які викликають безліч запитань не тільки у пересічних громадян, але й у фахівців. До нас звернулась жінка, на користь якої судом було ухвалено рішення про стягнення аліментів на повнолітню дитину у зв’язку з продовженням навчання останньою. Рішення суду в резолютивній частині звучить так: «…. до закінчення навчання, але не більше ніж до  досягнення дитиною 23 років».

Питання виникло у державного виконавця на стадії виконання рішення суду, який відправив жінку до суду отримати роз’яснення рішення у зв’язку з наступним – дитина навчається на бакалавра, але планує вступати на магістратуру та продовжувати навчання. Тобто між отриманням дитиною диплома бакалавра та зарахуванням на магістра є певний проміжок часу з яким й не знає що робити виконавець – завершувати виконавче провадження та повертати виконавчий лист чи продовжувати стягування аліментів?

Відповідно до статті 199 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання та в зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов`язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.

Відповідно до статті 53 Конституції України право на освіту має кожна людина, а повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, а також забезпечує розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

У правовому розумінні період навчання — це будь-яка частина освітньої програми з вищої освіти, яка оцінена і документально підтверджена. Навіть якщо така частина не становить повного курсу навчання за програмою, вона є істотним здобутком знань чи навичок. Таке визначення міститься у Порядку визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти, затвердженому наказом Міністерства освіти і науки України від 05 травня 2015 року № 504 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 27 травня 2015 року за № 614/27059.

Згідно з пунктом 19 частини першої статті 1 Закону України «Про освіту», освітня програма є єдиним комплексом освітніх компонентів, зокрема предметів вивчення, дисциплін, індивідуальних завдань, контрольних заходів тощо, які сплановані й організовані для досягнення визначених результатів навчання.

Водночас відповідно до пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про вищу освіту», освітня програма, тобто освітньо-професійна, освітньо-наукова чи освітньо-творча програма, також є єдиним комплексом освітніх компонентів. До них належать навчальні дисципліни, індивідуальні завдання, практики, контрольні заходи тощо. Така програма спрямована на досягнення передбачених нею результатів навчання і дає право на отримання визначеної освітньої або освітньої та професійної кваліфікації чи кваліфікацій. Освітня програма може визначати єдину в її межах спеціалізацію або не передбачати спеціалізації.

Право особи на освіту реалізується через здобуття освіти на різних рівнях, у різних формах і різних видах. Зокрема, йдеться про дошкільну, повну загальну середню, позашкільну, професійну або професійно-технічну, фахову передвищу, вищу освіту та освіту дорослих. Це передбачено частиною третьою статті 3 Закону України «Про освіту».

Варто знати, що Закон України «Про освіту» у частині другій статті 10 визначає такі рівні освіти: дошкільна освіта, початкова освіта, базова середня освіта, профільна середня освіта, перший, тобто початковий, рівень професійної або професійно-технічної освіти, другий, тобто базовий, рівень професійної або професійно-технічної освіти, третій, тобто вищий, рівень професійної або професійно-технічної освіти, фахова передвища освіта, початковий рівень, або короткий цикл, вищої освіти, перший, тобто бакалаврський, рівень вищої освіти, другий, тобто магістерський, рівень вищої освіти, а також третій, тобто освітньо-науковий або освітньо-творчий, рівень вищої освіти.

Після успішного завершення навчання за освітньою програмою здобувачі освіти отримують відповідний документ про освіту. Виняток становлять вихованці дошкільних закладів освіти. Таке правило закріплене у частині першій статті 40 Закону України «Про освіту».

Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітніми програмами на визначених законом рівнях вищої освіти. До них належать початковий рівень, або короткий цикл, вищої освіти, перший, тобто бакалаврський, рівень, другий, тобто магістерський, рівень, а також третій, тобто освітньо-науковий або освітньо-творчий, рівень. Це передбачено частиною першою статті 5 Закону України «Про вищу освіту».

Здобуття вищої освіти на кожному рівні вищої освіти передбачає успішне виконання особою відповідної освітньої програми. Саме це є підставою для присудження відповідного ступеня вищої освіти: молодшого бакалавра, бакалавра, магістра, доктора філософії або доктора мистецтва. Такий перелік визначений частиною другою статті 5 Закону України «Про вищу освіту».

Зазначимо, що стягнення з батьків аліментів на утримання повнолітніх дочки чи сина, які продовжують навчання і через це потребують матеріальної допомоги, є не лише сімейно-правовим обов’язком. Це також один із механізмів, який допомагає особі реалізувати право на освіту, і такий підхід узгоджується із соціальною спрямованістю держави та моральними засадами суспільства.

Обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку чи сина після досягнення ними вісімнадцятирічного віку виникає незалежно від форми навчання, але лише за наявності сукупності визначених юридичних фактів. Йдеться про те, що дочка або син уже досягли віку понад вісімнадцять років, але ще не досягли двадцяти трьох років; продовжують навчання; у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги; а батьки мають можливість таку допомогу надавати.

Об’єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду зазначає, що завершення повнолітньою дочкою чи сином, до досягнення ними двадцяти трьох років, навчання на певному освітньому рівні не завжди означає припинення навчання у правовому розумінні. Якщо після цього відбувається безпосередній перехід або вступ до навчального закладу на наступний рівень освіти, або безпосередній перехід чи вступ до навчального закладу для здобуття освіти на наступному рівні чи за іншою спеціальністю, така ситуація сама по собі не свідчить про припинення навчання. Відповідно, вона сама по собі не є підставою для припинення права на утримання, тобто на аліменти.

Значення не має і те, чи продовжує особа навчання в тому самому навчальному закладі, чи вступає до іншого. Важливим є те, що перехід до наступного освітнього рівня або до іншого навчального закладу після завершення попереднього рівня освіти є безпосереднім і пов’язаний із продовженням здобуття освіти.

Під час такого переходу неминуче виникають певні проміжки часу, коли безпосередній освітній процес ще не відбувається. Однак це не означає, що освітня діяльність припинена. У цей період може тривати вступна кампанія: подання документів, складання іспитів, проходження співбесід, видання наказу про зарахування до навчального закладу та інші необхідні процедури.

Оскільки такі процедури є об’єктивними, нормативно врегульованими і тривають певний час незалежно від волі особи, яка здобуває освіту, їх не можна довільно виключати з періоду, протягом якого повнолітні дочка чи син мають право на утримання.

Виключення цих періодів з часу, протягом якого повнолітні дочка чи син мають право на утримання, не узгоджується з вимогами статті 53 Конституції України, статей 1, 3, 10 Закону України «Про освіту», частини другої статті 199 Сімейного кодексу України та є несправедливим.

Аналіз частини другої статті 199 Сімейного кодексу України свідчить, що законодавець не передбачив можливості зупинення нарахування аліментів або переривання їх сплати у певні періоди, зокрема тоді, коли повнолітня дитина тимчасово не бере безпосередньої участі в освітньому процесі. Так само закон не передбачає звільнення платника аліментів від їх сплати у зв’язку з тим, що дитина, яка продовжує навчання, перебуває на канікулах, переходить на інший освітній рівень або вступає до іншого навчального закладу, зокрема до магістратури.

Правило частини другої статті 199 Сімейного кодексу України охоплює саме випадки припинення права повнолітньої дитини на утримання у разі припинення навчання, тобто його закінчення або відрахування з навчання. Водночас законодавець не встановив винятку з правила частини першої статті 199 Сімейного кодексу України і не передбачив, що канікулярний період або період вступу до вищого навчального закладу для здобуття вищого рівня освіти не входять до періоду нарахування та сплати аліментів одним із батьків на користь повнолітньої дитини.

Окремої уваги у цій категорії справ заслуговує те, що стаття 199 Сімейного кодексу України фактично не враховує зміни, які відбулися у системі освіти після прийняття цього Кодексу. На сьогодні в Україні діє новий Закон України «Про вищу освіту», прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2014 року № 1556-VII у редакції Закону України від 17 червня 2020 року № 720-IX. Водночас Сімейний кодекс України, який встановив обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку чи сина, які продовжують навчання, був прийнятий ще 10 січня 2002 року і набрав чинності 1 січня 2004 року.

На момент ухвалення Сімейного кодексу України діяв Закон Української РСР «Про освіту» від 23 травня 1991 року. Системне та логічне тлумачення його положень дає підстави для висновку, що законодавець станом на 10 січня 2002 року розглядав навчання на магістерському рівні як продовження освіти за спеціальністю з метою здобуття повної вищої освіти на основі бакалаврського рівня. При цьому бакалаврський рівень на той час не вважався повною вищою освітою і надавався лише закладами освіти першого — третього рівнів акредитації.

У разі, якщо особа після здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра реалізовувала своє право на продовження освіти, передбачене пунктом 4 частини першої статті 51 Закону Української РСР «Про освіту», і продовжувала навчання на магістерському рівні без перерви на інші види постійної зайнятості, таке навчання вважалося безперервним, тобто наскрізним процесом здобуття вищої освіти.

Зазначимо, що після набрання чинності Сімейним кодексом України освітнє законодавство зазнало суттєвих змін. Зокрема, після офіційного приєднання України 19 травня 2005 року до Болонського процесу розпочалося реформування системи вищої освіти з метою створення єдиного європейського простору вищої освіти. Наслідком цієї реформи стало те, що вища освіта в Україні почала складатися з двох окремих етапів: спочатку навчання на бакалаврському рівні, а потім, за бажанням студента та за умови успішного складання вступних випробувань, — навчання на магістерському рівні. На момент ухвалення Сімейного кодексу України такого поділу фактично не існувало.

Саме тому зміни в освітньому законодавстві виявилися неузгодженими із сімейним законодавством, яке не враховує можливість існування часової перерви між завершенням бакалаврату та вступом до магістратури.

У ситуації, яка виникла, відсутні будь-які підтвердження того, що законодавець свідомо мав на меті закріпити підхід, за якого аліменти не підлягали б сплаті у період між завершенням бакалаврату та вступом до магістратури. Саме тому в законодавстві фактично існує правова неузгодженість, яка потребує належного тлумачення та правового врегулювання.

Потрібно враховувати і те, що між завершенням шкільного навчання та початком професійної чи вищої освіти завжди існує певний проміжок часу. Такий період зумовлений особливостями організації системи освіти та об’єктивними чинниками. Особа повинна мати можливість визначитися з подальшим напрямом навчання, а також виконати необхідні формальності: зібрати документи, подати заяви, скласти вступні іспити, пройти конкурсні процедури тощо.

Аналогічна ситуація виникає і під час переходу на наступний освітній рівень. Наявність певного проміжку часу між завершенням навчання на попередньому рівні та початком навчання на наступному рівні не залежить від волі чи бажання студента. Тому такий розумний період фактичної перерви, який обумовлений організацією навчального процесу, не може свідчити про припинення навчання у розумінні частини другої статті 199 Сімейного кодексу України.

У зв’язку з цим державний виконавець під час виконання судового рішення повинен у межах своїх повноважень з’ясовувати, чи настали обставини, з якими суд пов’язував припинення нарахування та сплати аліментів. Якщо такі обставини встановлені, державний виконавець має право ухвалити відповідне процесуальне рішення. Зокрема, йдеться про закінчення виконавчого провадження у разі фактичного повного виконання рішення суду боржником, про відкриття виконавчого провадження у разі пред’явлення виконавчого документа протягом періоду, на який присуджені платежі, а у разі виникнення заборгованості — про вчинення дій щодо її стягнення на користь стягувача в межах періоду, визначеного у резолютивній частині судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про виконавче провадження» у разі наявності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів або у разі заперечення боржником її розміру стягувач має право пред’явити виконавчий документ для примусового виконання.

Частина третя статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавчий документ про стягнення періодичних платежів, зокрема у справах про стягнення аліментів, може бути пред’явлений до виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі. Водночас пункт 9 частини першої статті 39 цього Закону встановлює, що виконавче провадження закінчується у разі фактичного виконання рішення у повному обсязі.

При цьому необхідно враховувати, що період, протягом якого суд визначив обов’язок боржника сплачувати аліменти, у таких справах часто визначається не конкретними календарними датами, а настанням певних подій. Саме від цих подій залежить тривалість відповідного періоду.

Якби повнолітня дитина після завершення бакалаврату не продовжила навчання на магістерському рівні, тоді настали б обставини, з якими суд пов’язував припинення обов’язку зі сплати аліментів, а саме — закінчення навчання. Однак продовження навчання свідчить про те, що такий період не завершився, а отже, у боржника і надалі зберігається обов’язок сплачувати аліменти до закінчення навчання дитини, але не більше ніж до досягнення нею 23 років. При цьому законодавство не передбачає можливості переривання такого періоду.

Отже, радимо не розглядати сам по собі проміжок між завершенням бакалаврату та вступом до магістратури як автоматичну підставу для припинення аліментів. Якщо дитина фактично продовжує освітній шлях, своєчасно проходить вступну кампанію та не досягла 23 років, необхідно документально підтверджувати ці обставини і подавати їх державному виконавцю, щоб уникнути передчасного закінчення виконавчого провадження.