Едуард Гальстян, український футболіст, поділився своїми думками щодо майбутніх матчів та важливості гри проти сильних суперників. У інтерв'ю він зазначив, що для спортсмена завжди є особлива мотивація грати з командами високого рівня. На його думку, такі поєдинки не лише підвищують рівень гравця, але й дозволяють команді зрозуміти свої слабкі та сильні сторони. Гальстян також акцентував увагу на тому, що зустрічі з потужними опонентами спонукають до самовдоскон
У фіналі Кубка України, що відбудеться 20 травня у Львові, зустрінуться київське «Динамо» та ФК «Чернігів». Захисник чернігівського клубуЕдуард Галстянрозповів про історичний шанс для команди із Першої ліги.
– Едуарде, це правда, що ти народився у Вірменії? Що можеш розказати про своє дитинство?
– Так, це правда, я народився у Вірменії. Прожив там десь перші три роки життя. Якщо чесно, через вік якихось прям детальних спогадів майже не залишилось, бо все-таки три роки – це ще такий вік, коли багато чого просто не відкладається в пам’яті. Але якісь окремі моменти, якісь картинки з дитинства, якісь уривки – вони іноді спливають у голові. Жили ми тоді в селі, тому, наприклад, у садочок я навіть не ходив. Тоді з цим були певні труднощі. А вже коли мені було три роки, ми з батьками переїхали в Україну, і вже тут почалося моє більш усвідомлене дитинство. А далі, чесно, усе було, мабуть, як у більшості звичайних хлопців. Школа, двір, друзі, постійно м’яч у ногах. Тому можу сказати точно – дитинство було живе, справжнє, і мені є що згадати.
– Чи збереглися в сім’ї якісь вірменські традиції? Щодо звичаїв, культури, їжі тощо.
– Якщо чесно, не можу сказати, що в нас були якісь прям сильні традиції або що ми жили тільки за вірменськими звичаями. У мене мама українка, батько був вірменином, тому вдома завжди було таке поєднання двох культур. Але якщо щось точно і залишилось зі мною з дитинства – то це кухня. Я реально виріс на кавказькій кухні. Батько дуже добре готував, і вдома часто були саме такі страви. І я ще з дитинства пам’ятаю цей смак – більш насичений, більш яскравий, десь гостріший, зовсім інший, ніж звична кухня. Ну і, звичайно, саме виховання теж багато дало. Батько був досить суворий, але зараз я розумію, наскільки це було правильно. Дисципліна, відповідальність за свої слова й вчинки – усе це закладалось ще з дитинства.
– Ранній період твоєї кар’єри був трохи турбулентним – постійні зміни команд. Як ти робив свої перші кроки у футболі?
– Якщо чесно, футбол не був першим видом спорту в моєму житті. Спочатку батько віддав мене в єдиноборства, тому що завжди казав, що чоловік повинен уміти себе захистити. У мене там, в принципі, виходило, але я з часом зрозумів, що душа все одно більше лежить до футболу.
У футбол я прийшов десь років у 9–10, тобто не сказав би, що дуже рано. Починав, як і багато хто, з дитячо-юнацького футболу, потім були обласні команди, аматорський футбол.
Були періоди, коли все йшло добре, були періоди, коли щось не складалось. Був навіть момент, коли в моєму житті взагалі була пауза у футболі. І, якщо чесно, саме тоді я зрозумів, наскільки сильно мені цього не вистачає.
І в один момент мені подзвонив Валерій Чорний і запропонував просто прийти на тренування в ФК Чернігів. Я тоді довго не думав, одразу погодився. Прийшов, почав тренуватись – і з того моменту я тут. І за це я йому дуже вдячний.
– Хто з твоїх дитячо-юнацьких тренерів більше всього відповідальний за Галстяна-футболіста?
– Чесно, якщо дивитися назад, то кожен тренер щось у мене вклав. Кожен десь щось підказав, десь направив, десь навіть через якісь складні моменти загартував.
Але якщо говорити саме про футбольну базу, про розуміння гри, про якісь елементарні речі, які потім залишаються з тобою на все життя, то дуже велику роль у моєму становленні відіграв Сергій Бакун. Саме він дав мені дуже багато в футбольному плані. І я йому за це реально вдячний.
– Зрештою, після паузи в кар’єрі, ти опинився та затримався у структурі ФК Чернігів. Які були відчуття після першого професійного контракту в житті?
– Якщо чесно, після тієї паузи у футболі для мене це були дуже сильні емоції. Бо коли ти певний час без футболу, ти починаєш розуміти, наскільки тобі цього не вистачає.
І коли я повернувся, коли знову почались тренування, команда, підготовка, матчі – я реально насолоджувався від самого процесу. Від того, що знову займаюсь тим, що мені приносить задоволення.
– На разі, ти зіграв за клуб вже більше 60 матчів. Чи була за цей час якась ключова подія, після чого ти зрозумів, що ФК Чернігів стане твоїм футбольним домом надовго?
– Чесно, це не був якийсь один конкретний момент. Це просто приходило з часом. Тренування щодня, спільні збори, виїзди, перемоги, поразки. Через усе це ти починаєш прив’язуватись.
І в якийсь момент просто ловиш себе на думці, що тут реально комфортно. Що тобі хочеться приходити на тренування, хочеться працювати саме з цим колективом.
– Останнім часом ти граєш на позиції правого захисника та регулярно підключаєшся до атак. Чи очікувати нам в найближчому майбутньому першого голу в твоїй кар’єрі?
– Бажання забити, звичайно, є. Думаю, для мене це буде особливий момент. Але якщо чесно, у першу чергу я думаю не про гол, а про те, чим можу бути корисний команді. Якщо своїми діями я допомагаю команді брати результат — для мене це найважливіше.
– Цього сезону ти зіграв один матч у кубку – історичній півфінал проти Металіста 1925. Чи був це для тебе найскладніший поєдинок у кар’єрі?
– Думаю, точно один із найважчих. Особливо якщо врахувати, що майже весь матч ми грали в меншості проти суперника такого рівня. Фізично це був просто шалений матч. Думаю, не тільки для мене, а для всієї команди. Але саме в таких матчах і видно характер.
– Після завершення матчу в тебе були мокрі від щастя очі. Що ти відчував, коли Зенченко виконав вирішальний удар у серії пенальті?
– Чесно — я був упевнений, що Льоша заб’є. У мене вже в голові був момент, як ми всі вибігаємо святкувати. А коли м’яч опинився у воротах — це був просто вибух емоцій. Таке словами реально важко передати.
– Чи був в тебе свій якійсь гештальт щодо гри проти київського Динамо? І з ким ще хотілось би зіграти у жовто-чорних кольорах?
– Ще в юнацькому футболі були матчі проти Динамо, і результати тоді були для нас непростими. Тому, мабуть, десь всередині є бажання ще раз зіграти проти такого суперника й показати себе вже по-іншому. Ну і в цілому завжди хочеться грати проти сильних команд, тому що саме такі матчі найкраще показують твій рівень і те, над чим ще треба працювати.
– Якщо б ФК Чернігів був би стравою вірменської кухні, то яка це була б страва та чому?
– Думаю, це була б долма. Тому що там багато різних складових, але разом вони створюють щось одне, цілісне. Мені здається, це дуже схоже на нашу команду (посміхається).
– На останок – передай свої привітання вболівальникам перед вирішальним відрізком сезону.
– Хочу сказати велике дякую всім нашим уболівальникам. Тим, хто приходить на стадіон, хто підтримує нас із трибун, хто дивиться матчі вдома, переживає разом із нами. Коли виходиш на поле й бачиш людей на трибунах, коли знаєш, що твої рідні, друзі, близькі дивляться на тебе — це дає зовсім інші емоції й зовсім іншу відповідальність. І, звичайно, окремо хочеться подякувати Збройним Силам України за те, що сьогодні ми взагалі маємо можливість виходити на поле, займатись улюбленою справою й дарувати людям хоч якісь позитивні емоції в такий непростий час.