Згідно з нещодавніми звітами, українські військові полонені, які опинилися в російських в'язницях, зазнають систематичних тортур і жорстокого поводження. Правозахисники та міжнародні організації повідомляють про численні випадки фізичного і психологічного насильства над українськими солдатами. Ця інформація стала результатом розслідувань, проведених після повернення деяких полонених додому. Серед свідчень — факти побиття, принижень та катувань під час допитів. Полонені також ск
Молодий український лейтенант говорив занадто багато, тож російські тюремники побили його до півсмерті.
У нього були «численні травми, а синці на сідницях та задній поверхні стегон нагноїлися», — розповів Алексєй, колишній медик у російській тюремній лікарні, куди доправили лейтенанта.
Підписуйтесь на нашViber-канал.
Не отримавши належної медичної допомоги, він помер у жовтні 2022 року, а його тіло, уражене гангреною, ймовірно, було поховане в безіменній могилі. Алексєй так і не зміг дізнатися його імені.
Тисячі українських солдатів і цивільних зазнали фізичного та психологічного насильства в місцях ув’язнення в Росії та на окупованій території України, згідно зі свідченнями, зібраними AFP від дев’яти людей, зокрема російських тюремних наглядачів, таких як Алексєй, а також зі звітами НУО та Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), членом якої є Росія.
Колишні в’язні та їхні родичі сказали, як сильних чоловіків «ламали, як собак».
Троє колишніх тюремних наглядачів, які втекли з Росії, підтвердили насильство та знущання, на що, за словами одного з них, вони отримали «карт-бланш» від своїх начальників.
AFP вдалося безпосередньо поспілкуватися з одним із них, а доступ до свідчень двох інших надала організація Gulagu.net, яка документує зловживання в російській пенітенціарній системі.
Їхні свідчення викривають не лише те, наскільки поширеним є насильство, а й систематичні зусилля Москви з його приховування.
Використовуючи офіційні документи, AFP вдалося встановити імена співробітників (вони були змінені з міркувань їхньої безпеки) та в’язниці, в яких вони працювали.
Директор Gulagu.net, російський активіст Владімір Осечкін заявив, що «система тортур і жорстокості» спільно контролюється всесильною ФСБ та тюремною адміністрацією за співучасті судових органів.
Дев’ять із десяти українських в’язнів заявили, що зазнали жорстокого поводження, а 42% — що стали жертвами сексуального насильства. Про це йшлося у жовтневому звіті ОБСЄ, в якому цитуються українські офіційні особи.
Багато українців виглядали виснаженими після звільнення в рамках обміну полоненими, і як у сталінських гулагах, більшість із них були позбавлені будь-якого контакту з зовнішнім світом.
Понад 22 000 ув’язнених
«Вони забирають у тебе все, — сказав 30-річний Ярослав Румянцев, колишній український солдат, який провів у російському полоні три роки й три місяці. – Їм вдається змінити твої думки й змусити повірити, що тебе вже ніхто не чекає».
Як повідомили AFP у Генеральній прокуратурі України, за останні чотири роки в російських в’язницях померли щонайменше 143 українці, у тому числі шестеро цивільних.
Насильство над полоненими було поширеним явищем з моменту початку війни між Києвом і підтримуваними Москвою сепаратистами на сході в 2014 році. Однак воно значно посилилося після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року.
За словами президента України Володимира Зеленського, станом на лютий у російському полоні перебувало близько 7 000 українських військовополонених. Ще 15 378 цивільних осіб були «незаконно затримані», згідно з даними, які надали AFP українські правозахисники.
Минулого року президент Росії Владімір Путін наголошував, що Москва ставиться до полонених «гуманно».
Російська тюремна адміністрація не відповіла на запитання AFP.
Сергій був членом російського тюремного «спецназу», який служив у в’язницях, де після вторгнення утримували українців.
«Перед першим завданням керівник нашої територіальної групи зібрав персонал і сказав, що існуючі правила більше не діятимуть у стосунках із військовополоненими. Іншими словами, він дав нам карт-бланш на необмежене застосування фізичної сили. І ніхто не буде нести за це відповідальності, — розповів Сергій AFP. – Він нм сказав: «Будьте суворими, більше нічого не бійтеся»».
Сергій, який був проти війни, заявив, що відмовився брати участь у насильстві, і пізніше того ж року звільнився зі служби та покинув Росію. «Я б не зміг із цим жити й дивитися в очі своїм дітям», — сказав він, але додав, що багато його колег були в захваті від можливості застосовувати «скільки завгодно насильства».
Українська прокуратура повідомила, що встановила щонайменше 201 місце утримання українських полонених у 49 регіонах Росії, деякі з яких розташовані аж на Далекому Сході.
Багато інших утримуються в 116 місцях на окупованій території східної України.
Український морський піхотинець Ярослав Румянцев потрапив у полон у Маріуполі в травні 2022 року, коли після однієї з найзапекліших битв війни оборонці «Азовсталі» були змушені здатися.
Спочатку його утримували в Оленівській в’язниці в Донецькій області. Там у липні 2022 року внаслідок вибуху загинуло щонайменше 50 українських полонених і десятки були поранені, але він вижив.
Потім його та інших 250 полонених перевели до слідчого ізолятора № 2 у Таганрозі на південному заході Росії, який має репутацію одного з найгірших центрів тортур.
Там їх – зі зв’язаними руками й зав’язаними очима – «прийняли» тюремники, які одразу почали бити їх кийками. Відомо, що так знущалися у «фільтраційних таборах» у Чечні під час останньої війни в цій маленькій кавказькій республіці.
Насильство не припинялося. Румянцев розповів, що в’язні тремтіли, наче «побиті» тварини. «Чоловіки, які захищали свою землю, які ходили в спортзал — сильні чоловіки — були зламані, як собаки. Їх просто знищували».
Згідно з вересневим звітом Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ), складеним на основі свідчень колишніх українських в’язнів, методи тортур включали зґвалтування, інсценування страт та імітацію повішення, а також катування струмом, зокрема геніталій.
За їхніми словами, ув’язнених також довго тримали в болісних позах і піддавали інтенсивним фізичним вправам.
Колишній тюремний наглядач Віталій розповів, що брати участь у насильстві заохочували звичайних російських ув’язнених, які «вибивали зізнання».
Російський активіст Осєчкін зазначив, що тортури також застосовували для отримання військової інформації та примусу українських ув’язнених до співпраці.
Харчування також використовується для зламу та дегуманізації ув’язнених. Румянцев розповів, що іноді йому давали «рівно дві хвилини» на те, щоб проковтнути їжу, як тварина, під загрозою подальших побоїв.
Один колишній ув’язнений розповів Human Rights Watch, що був настільки голодний, що їв навіть тарганів, яких ловив у своїй камері. Інші ув’язнені їли сирими мишей.
На додачу до цього були постійні покарання та численні правила. Наприклад, в’язням забороняли дивитися в очі охоронцям.
Румянцев згадує, як їм доводилося стояти в групі по 16 годин, і їм не дозволяли сходити до туалету. «Хлопці обмочували штани», — сказав він.
Потім були «експерименти» — наприклад, коли тюремники наказували їм триматися за руки і пропускали через них струм, щоб побачити, «скільки людей відчують біль».
Російський тюремний медик Алексєй розповів, що в його в’язниці українських в’язнів били поліпропіленовими трубами для опалення, бо вони «не ламаються».
Після побоїв жертвам надавали лише поверхневу допомогу в лазареті, але вимагали, щоб вони сказали: «Дякуємо Російській Федерації за цю турботу».
За його словами, іноді в насильстві брав участь навіть медичний персонал.
За даними розслідування «Радіо Свобода», російські лікарі вирізали слова «Слава Росії» на животі українського в’язня Андрія Переверзєєва, коли йому робили операцію у в’язниці.
Після звільнення минулого року йому зробили ще одну операцію, щоб видалити цей напис на тілі.
Румянцев, колишній морський піхотинець, сказав, що тортури мали на меті довести, що Росія сильніша і що опір марний.
Його та його товаришів часто змушували співати радянських пісень і карали, якщо вони співали «недостатньо голосно або фальшивили».
За його словами, їх утримувало при здоровому глузді те, що вони між собою ділилися спогадами зі свого минулого життя. Він сказав, що зберіг свою гідність, повторюючи собі, що не «хоче жити в цій дірі, бачити себе побитою собакою. Я людина і я гідний. Мені просто треба це пережити».
У 2024 році його перевели до менш суворої виправної колонії в Удмуртії.
Там охоронці теж били їх, але не так жорстоко. До того часу він уже «звик» до того, що «розбивали голови».
Він навіть зустрічав більш гуманних тюремників, які казали, що їм «шкода» того, що відбувається, і що колись «Росія вибачиться».
44-річний російський правозахисник Осєчкін, який живе у Франції під охороною поліції, сказав, що українських в’язнів часто роблять «невидимими» в пенітенціарній системі, і навіть задокументував випадки зміни їхніх імен.
Їх також часто утримують окремо. Колишній тюремний медик Алексєй сказав, що знає про одну в’язницю, яку спорожнили, щоб утримувати там українців без свідків жорстокого поводження з ними.
Також були запроваджені практики, щоб приховати особу катів. Колишній спецназівець Сергій сказав, що в його підрозділі під час «роботи» з українськими військовополоненими ніхто не мав на собі номера і боді-камери.
За його словами, журнали відвідувань не заповнювалися: «Після місій не було жодних звітів про застосування фізичної сили. Вони робили все, що хотіли, даючи волю своєму садизму».
Від позбавлення в’язнів можливості спілкуватись із зовнішнім світом страждають і їхні родини.
Син Наталії Кравцової, Артем, боєць української бригади «Азов», потрапив у полон у Маріуполі в травні 2022 року.
Це рік по тому підтвердив Червоний Хрест, але відтоді 52-річна жінка нічого не знає про свого 33-річного сина і не впевнена, що він ще живий.
З кожним оголошенням про обмін полоненими Кравцова відчуває надію, яка потім розбивається.
«Навіть якщо зовні ти спокійна, всередині ти гориш», – сказала вона.
Обміни стали важливими подіями для родин зниклих безвісти. Багато хто їде зустрічати звільнених полонених у надії дізнатися від них щось про своїх близьких.
Коли місцезнаходження ув’язненого встановлено, іноді можна скористатися онлайн-платформою російської тюремної адміністрації, щоб написати йому.
Але для цього потрібен номер телефону в Росії. Російська активістка розповіла AFP, що дозволила 10 українцям скористатися своїм номером, щоб написати своїм родичам.
Вона листується з російськими політичними в’язнями, і вони передали їй інформацію про 15 українців, про яких їхні родини не мали жодної інформації.
Румянцев отримав лише одного листа незадовго до обміну. Це був єдиний раз, коли він плакав у в’язниці.
«Я побачив ті перші теплі слова... і мої очі наповнилися сльозами. Я затремтів, і мій друг поклав руку мені на плече і сказав: «Це означає, що ти все ще людина»».
«Тортури та поневолення»
62-річна вчителька Ольга Бараневська зникла в окупованому Мелітополі у травні 2024 року після того, як відмовилася співпрацювати з російською владою.
Лише за два місяці її донька Аксинія Бобруйко, яка перебуває в Німеччині як біженка, дізналася, що її мати, у якої серйозні проблеми зі здоров’ям, перебуває у в’язниці. У листопаді 2024 року її засудили до шести років ув’язнення за «зберігання» вибухових речовин —її родина впевнена, що справа була сфабрикована.
Аксинія змогла дізнатися від людей на місці, що її мати ще жива, але більше нічого.
Зараз вона працює з НУО «Нумо, сестри!» і допомагає документувати страждання інших ув’язнених цивільних.
Цю організацію заснувала 64-річна Людмила Гусейнова, яка провела 3 роки й 13 днів у пеклі неволі.
Вона керувала дитячим притулком в окупованому Донецьку. У 2019 році проросійські сепаратисти заарештували її за підтримку Києва.
Після арешту Гусейнову 50 днів тримали в підвалі сумнозвісної в’язниці «Ізоляція». Там її постійно знімали на камеру, і вона мусила цілий день стояти під загрозою покарання. За її словами, охоронці надягали їй на голову мішок і піддавали її різним приниженням.
Ув’язнених обох статей регулярно змушували «розважати» солдатів, які приїжджали у відпустку.
Потім її перевели до слідчого ізолятора № 5 у Донецьку, де вона сиділа разом із близько 20 ув’язненими, засудженими за кримінальні злочини.
Вона розповіла, що умови були «жахливі» – замість туалету була дірка підлозі, брудні матраци «кишіли комахами», багато співкамерниць страждали на ВІЛ, туберкульоз та екзему.
Одного дня її привели до слідчого, який «закрив ніс хусткою, бо моє тіло дуже смерділо. Він сказав іншому слідчому: «Не підходь до неї, хіба ти не бачиш, що вона кишить клопами?»»
Правозахисник Владімір Осєчкін заявив, що ті, хто несе відповідальність за цю «систему тортур і поневолення», мають постати перед міжнародним судом, а Сергій – російський офіцер тюремного спецпідрозділу, який став інформатором, пообіцяв: «Ми їх усіх знайдемо й покараємо».