В умовах збройного конфлікту та економічних викликів, які постали перед Україною, питання податкового режиму набуває особливого значення. Вимоги міжнародних партнерів, зокрема країн Заходу, щодо проведення реформ у сфері оподаткування стають дедалі актуальнішими. Однак в умовах війни і фінансових труднощів Україні необхідно знайти баланс між дотриманням цих вимог та забезпеченням власної економічної стабільності. Експерти підкреслюють важливість створення такого податкового середовища, яке б сприяло розвитку бізнесу
Війна завжди оголює справжню природу держави — так cамо як і справжню природу стосунків із тими, хто створює економічну основу її існування. Сьогодні Україна перебуває в точці, де ці стосунки проходять перевірку на міцність. Країна фінансує безпрецедентні військові витрати, сяк-так тримає соціальну сферу, латає зруйновану інфраструктуру й водночас намагається не дати економіці скотитися в абсолютну прірву. У цьому контексті з боку міжнародних партнерів та окремих спікерів всередині лунають пропозиції розширитиподаткову базу, звузити спрощену систему для ФОП, підтягнути ставки до «європейського рівня», тощо.
На перший погляд все звучить логічно — державі потрібні гроші, а в багатьох країнах Європи податки справді високі, і це нікого не дивує (хоча й не радує). Проте достатньо бодай трохи подумати, щоб побачити, наскільки небезпечним може виявитися перенесення цих моделей на український ґрунт — особливо в поточній ситуації.
Яка ж податкова система насправді потрібна Україні і чому«зробити як в Європі»— хибна та небезпечна ідея на даному етапі? Політичний оглядач UA.NewsМикита Трачукразом із експертами розбирався в питанні.
В основі вимог підвищити податкове навантаження лежить кілька мотивів. Перш за все це тиск міжнародних партнерів, для якихбюджетна стійкістьУкраїни є запорукою того, що їхня допомога не піде в пісок. По-друге, це внутрішнє переконання частини політиків та експертів, що низькі податки — це чомусь ознака «бідності» системи, яку треба долати шляхом «дорослішання» фіскальних інститутів. По-третє, у когось подекуди є щира віра в те, що високі податки автоматично означають високу якість державних послуг, адже саме так сприймається досвід тих же скандинавських країн.
Проблема в тому, що податкова ставка — лише верхівка айсберга. Під водою ховається все «тіло» суспільного договору: довіра до чиновників і влади загалом, незалежність судочинства, якість медицини, доступність кредитів, відчуття фізичної безпеки, врешті. Саме тому Швеція, Данія, Фінляндія чи Нідерланди можуть дозволити собі дуже високі податки без катастрофічних наслідків для економічної активності. Їхні громадяни не тікають у тінь не тому, що ставки їм подобаються, а тому, що вони розуміють, за що платять і куди йдуть їхні гроші. Україна ж — це реальність, у якій держава роками не дає навіть базових гарантій, і саме тому бізнес вибудував власну «систему життєзабезпечення», яку й уособлює спрощена система оподаткування.
Українськиймалий і середній бізнесісторично зростав не завдяки державі, а всупереч їй. Високі ставки за кредитами, незахищеність прав власності, непрозора регуляція, хронічна корупція і повна відсутність довгострокового планування штовхали буквально мільйони у режим самозайнятості. Фізична особа-підприємець (ФОП) перетворилася не просто на форму ведення справ, а на спосіб виживання підприємницької ініціативи в, м'яко кажучи, недружньому інституційному середовищі.
Сьогодні в країні зареєстровано майже2,2 млн ФОПів.Айтішники, дизайнери, приватні лікарі, власники кав’ярень та СТО, перевізники, журналісти — усі вони об’єднані спільною логікою: сплачувати фіксований або пропорційно невисокий податок з обороту, мінімізувати адміністративне навантаження та не залежати від громіздкої машини податкового адміністрування. Цей механізм довгий час дозволяв українській економіці сяк-так триматися на плаву навіть у періоди найглибших криз, включно з повномасштабною війною.
Безумовно, спрощена система створює поле для зловживань. Великі компанії часто «дроблять» команду на ФОПів і оптимізують податки.Однак таким чином система хоч якось функціонує.А якщо прибрати спрощену систему зараз, коли війна і так вимиває ресурси, а доступу до дешевого капіталу немає — залишиться порожнеча, яку держава заповнити не зможе. Наївно думати, що всі одразу підуть у «білу» високоподаткову систему: вони або підуть у тінь, або переведуть залишки капіталу за кордон, або просто закриють справу.
Тут варто вдатися до порівнянь, на які так часто посилаються прихильники високих податків. Найчастіше у приклад наводять країни Північної та Західної Європи: Швеція, Данія, Фінляндія, Бельгія, Франція, тощо.
Швеція — безумовний лідер за рівнем перерозподілу національного доходу через бюджет. Сукупне податкове навантаження на громадянина там може доходити до 55-60% від доходу. Але шведська держава при цьому забезпечує своєму платникові практично все: від безкоштовної вищої освіти й доступу до найсучаснішої медицини до ефективного захисту прав споживача та інвестора. Судові справи вирішуються за місяці, а не за роки, корупція сприймається як надзвичайна подія, а не як норма. Крім того, Швеція з ХІХ століття не знала війни на своїй території, що обумовлює унікальну інституційну стабільність.
Схожа ситуація в Данії. Так, датський роботодавець може відносно легко звільнити працівника, але звільнений не залишається без засобів до існування: держава гарантує щедру допомогу, що може сягати левової частки попередньої заробітної плати, і оплачує перенавчання під актуальні потреби ринку. Така система є дуже дорогою, а датчани свідомо погоджуються на високі податки, оскільки бачать прямий зв’язок між своїми внесками та рівнем захищеності. Фінляндія інвестує величезні кошти в освіту та науку, створюючи середовище, у якому бізнес отримує висококваліфіковану робочу силу, а громадянин — стабільну кар’єру. Це можливо лише тому, що податковий тиск компенсується якістю держави та її послуг. У всіх цих випадкахвисокі податки —не причина, а наслідоксуспільного добробуту.
Проте не всі європейські приклади є такими ідеальними. Франція десятиліттями потерпає від того, що економісти охрестили «пасткою високих податків». Загальне навантаження на фонд оплати праці, включно із соціальними внесками, наближається до половини витрат роботодавця на працівника. Як результат — бізнес тікає до сусідніх країн із більш конкурентними умовами, французький бюджет хронічно дефіцитний, а спроби уряду підвищити податки щоразу наштовхуються на потужний суспільний спротив.
Бельгія представляє ще більш гострий випадок: податкове навантаження тут одне із найбільших у світі. Бізнес скаржиться на зарегульованість, а держава постійно шукає баланс між бюджетними потребами й необхідністю не задушити економічне зростання. Навіть за умов стійкого миру, доступу до дешевих кредитів і стабільних інститутів надмірний фіскальний прес стає гальмом для економіки.
Сьогодні Україна функціонує в режимі виживання. Бізнес працює під постійним ризиком фізичного знищення. Мобілізація вимиває кадри, порушуючи ланцюги постачань і знижуючи продуктивність. Логістика ускладнена бойовими діями, закритими кордонами і політичними рішеннями. До цього додаються абсолютно неконкурентні ставки кредитування, обвал внутрішнього попиту через виїзд мільйонів людей за кордон і тотальна невизначеність навіть на горизонті кількох місяців.
В таких «чудових» умовах єдине, що тримає залишки підприємницької активності — мінімальна фіскальна передбачуваність і порівняно невисокі податки. Якщо незабаром держава почне додатковопідвищувати податкитим же ФОПам, як того вимагає Захід, мотивація бізнесу залишатися в правовому полі різко впаде. Це елементарна економічна поведінка: коли зростають витрати й ризики, а додаткових вигод не з’являється, суб’єкт ринку шукає способів мінімізувати втрати. В українському випадку це означатиме або перехід на готівкові розрахунки без жодної звітності, або релокацію залишків бізнесу в Європу, або ж просто закриття ФОП.
Логіка МВФ, ЄС та інших кредиторів є відвертою та прозорою. Країна, яка отримує десятки мільярдів євро допомоги, повинна демонструвати здатність до мінімального самозабезпечення, а бюджетна стійкість є стандартною вимогою будь-якої програми фінансової підтримки. Партнерам потрібна передбачувана макроекономічна рамка. З точки зору бухгалтера десь у Брюсселі це звучить чітко і зрозуміло.
Однак національний інтерес України не можна зводити до зрозумілої брюссельської бухгалтерії. Держава, яка підвищенням податків знищує залишки власної податкової бази, не стає ближчою до фінансової стабільності — вона наближається до колапсу, замаскованого ситуативним збільшенням надходжень. Так, потрібно чути аргументи партнерів, оскільки країна від них залежить — але треба ухвалювати рішення, виходячи саме з вітчизняних реалій.
Досвід країн, які здійснили успішні економічні ривки в непростих умовах, говорить про одне: податки на етапі криз мають бути стимулюючими, а не конфіскаційними. Ірландія свого часу зробила ставку на низький корпоративний податок і створила простір для залучення міжнародних технологічних гігантів, перетворившись із бідної аграрної країни на «кельтського тигра». Постсоціалістичні країни Центральної Європи пройшли через період лібералізації, перш ніж підтягнути свої податкові системи до загальноєвропейських норм. Усі вони дали бізнесу час зміцніти, наростити капітал і повірити в те, що правила гри не зміняться завтра вранці розчерком владного пера.
Україна взагалі перебуває в набагато гірших умовах, ніж будь-яка з вищезгаданих країн у найскрутніші часи. Тому їй потрібна не імітація шведської чи датської моделі, а власні рішення під конкретну ситуацію. Перш за все це означає збереження спрощеної системи з одночасним підвищенням прозорості її використання і поступовим закриттям схем зловживань, але без підвищення загального фіскального тиску. Далі — податкова передбачуваність як мінімум на декілька років, закріплена законодавчо, а не на рівні обіцянок, в які все одно ніхто не вірить. Нарешті, найголовніше — необхідно інвестувати в інститути, без яких будь-яка податкова система залишатиметься фікцією: у незалежний суд, у дерегуляцію, у реальну боротьбу з корупцією, у доступне кредитування через державні програми, тощо.
Економічний експертЮрій Гаврилечковпевнений: Україні дійсно треба «зробити як в Європі». Однак перш за все це стосується європейських зарплат та загалом європейського рівня життя.
«Нам дійсно потрібно знижувати податки до європейського рівня — і підвищувати до європейського рівня оплату праці. Наразі в Україні найвища ставка оподаткування на доходи фізичних осіб в Європі. Вище, ніж 23%, нема ніде, в жодній країні Європи. Вводити нові податки в Україні не потрібно. Потрібно знижувати існуючі і скорочувати їх кількість. Щодо дерегуляції — то тут ми трохи не допрацьовуємо до Євросоюзу, регуляція там ще вища, проте вона вища зараз. Для того, щоб розвиватися, нам потрібна така регуляторна ситуація і таке регуляторне навантаження, яке було в Європі часів розвитку капіталізму. Тобто це 17, 18, 19 століття. Ось рівень оподаткування треба знижувати саме до рівня тих часів. Нагадую, що це 10% податкового навантаження максимум. От коли в Україні буде податкове навантаження 10%, як було в Європі часів становлення капіталізму, ось тоді можна буде сказати, що уряд хоч щось зробив для того, аби економіка почала зростати», —запевняє Юрій Гаврилечко.
А от економіст, директор Економічного дискусійного клубуОлег Пендзинвважає інакше.
«20% ПДВ для ФОПів — це план на 2028 рік. Навряд чи просто зараз хтось буде збільшувати податкове навантаження. Тож тут не треба розгойдувати човен. Те, що на сьогоднішній момент є два законопроєкти щодо оподаткування, в тому числі оподаткування маркетплейсів — так я скажу, що ми зобов'язані були ці податки платити з першого дня існування Податкового кодексу. Головне ж питання по податках — не саме визначення, а адміністрування. Ось ви пішли в гості і допомогли дитині як репетитор, отримали за це 1000 грн і податок не заплатили. Як це адмініструвати? Ніяк. У нас проблема в тому, що неможливо адмініструвати податки. По маркетплейсах — це майданчик взагалі-то має організовувати збір податків з учасників економічних процесів: ідентифікувати, відслідковувати операції, тощо. А податкова вже ходитиме до маркетплейсу. Тобто зараз йдеться не про нові податки, а про нові механізми адміністрування. Якихось нових податкових новацій і змін наразі немає. Так, для ФОПів податок збільшуватиметься. Але до 2028 року ще треба дожити. Тому я не бачу предмету для переживання»,— зазначив Олег Пендзин.
Резюмуючи, Україна намагається втиснутися у прокрустове ложе між вимогами кредиторів і власним економічним виживанням. Порівняння з ситою, забезпеченою, мирною Європою є глибоко некоректними: ці держави будували свої податкові системи десятиліттями на фундаменті високої довіри до інститутів.
Справжнє завдання для української податкової політики сьогодні — не наздогнати багатші країни за рівнем ставок, а створити такі умови, за яких платити податки буде вигідно та безпечно. Це потребує не сліпого копіювання європейських практик, а інституційного будівництва, яке можливе лише за наявності політичної волі. І допоки триває війна, допоки немає незалежних судів, допоки підприємець не відчуватиме, що держава — його партнер, а не загроза, будь-яке підвищення податків призводитиме лише до результатів, зворотних від очікуваних.
Читай нас уTelegramтаSends