Усі чоловіки пішли воювати: історія буковинської родини

Чернівці | 07.05.2026 09:09

Усі чоловіки пішли воювати: історія буковинської родини
Усі чоловіки пішли воювати: історія буковинської родини

У Буковині, де війна змінила життя багатьох родин, одна сім'я стала символом стійкості та незламності. У цій історії розповідається про родину, в якій усі чоловіки пішли на фронт, залишивши жінок і дітей боротися за виживання у складних умовах. Мати трьох дітей опинилася наодинці з труднощами — від забезпечення побуту до виховання малечі без батьківської підтримки. Жінка згадує про те, як важко їй було приймати рішення про відправлення чоловіка на війну.

Свою історію Анастасія Саламандик розповіла в ексклюзивному інтерв'юBUK media.

"Була чітка позиція — значить треба". Як п'ятеро чоловіків з однієї родини опинилися на фронті

Анастасії 29 років, родом вона з Селятина — мальовничого гірського села в Карпатах. З майбутнім чоловіком Василем Саламандиком познайомилася на Заставнівщині, в селі Брідок, де живе її тітка. Десять років разом, п'ять із них — у шлюбі. До декретної відпустки встигала поєднувати дві роботи: соціальним педагогом у Чернівецькому ліцеї №7 і викладачкою психології в Буковинському державному медичному університеті. Зараз у декреті — виховує семимісячну доньку Соломію.

До війни кожен із чоловіків родини займався своєю справою. Батько Анастасії Петро Слусаряк працював водієм шкільного автобуса в Селятинській загальноосвітній школі — возив дітей гірською місцевістю, де хати розкидані по схилах і школярам далеко добиратися на навчання.

Чоловік Василь працював на приватному підприємстві у сфері будівництва — займався вентиляцією та кондиціонуванням. Свекор, теж Василь, їздив на заробітки за кордон.

А рідний брат Павло ще до великої війни пов'язав життя з армією — після школи пішов служити і став прикордонником.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, першим на захист країни став батько — йому зараз 61 рік. Прийшов звірити військово-облікові дані, а там спитали: підеш? Відповів коротко — і пішов, одним із найперших.

Брат Павло, як прикордонник, служив від початку. Двоюрідний брат Сашко — син маминої рідної сестри — з першого дня добровольцем вступив до десантно-штурмових військ, зараз демобілізований за станом здоров'я. Чоловіка Василя мобілізували в березні 2025-го, свекра — в серпні того ж року. Так у родині не лишилося жодного чоловіка.

"Ніхто не шукав ніяких варіантів. Була чітка позиція — значить так має бути, значить треба", — каже Анастасія.

"Він пішов служити, коли я була вагітна. Це було найважче"

Анастасія розповідає, що звістку про мобілізацію кожного з рідних сприймала з острахом. Розуміла — це небезпека, це надовго, і дай Боже, щоб усі повернулися живими. Та коли мобілізували чоловіка — земля пішла з-під ніг. Вона тоді чекала на доньку. Вони так хотіли цю дитину, так втішилися вагітністю — а Василь не зміг бути поряд.

"Зізнаюся, насправді лячно, коли всі чоловіки з родини йдуть. Ти втрачаєш ту опору, підтримку. Особисто в моєму житті чоловік — це дуже важлива складова, весь побут був на ньому".

Каже, триматися допомагає фах: за освітою вона психологиня, і це дає інше розуміння, як проживати кризу і не зламатися. Намагається бути опорою для мами і свекрухи. А найбільшим рятунком для самої Анастасії стала маленька Соломія.

"Мій ранок починається з того, що мене будять ніжні долоньки. Донечка не дає мені впасти духом", — усміхається Анастасія.

Тато пішов здоровим — повернувся на інвалідному візку

Та найбільше випробування для родини було ще попереду. Петро Слусаряк отримав на Харківському напрямку складне поранення. Постраждала ліва сторона тіла: рука є, але не діє, в нозі немає великого шматка кістки. Три місяці батько Анастасії був повністю лежачим, переніс велику кількість операцій — жодна спроба поставити його на ноги поки що не вдалася. Зараз Петро демобілізований, пересувається на інвалідному візку. Родина не втрачає надії і з часом планує спробувати ще оперативне втручання.

Найстрашнішим був момент, коли про поранення батька родина дізналася випадково. Зв'язку не було дванадцять днів — ні від нього, ні від частини, ні від побратимів. Тиша... А потім зателефонувала знайома Анастасії, яка живе за кордоном, назвала прізвище і спитала: "Це часом не твій тато? Він поранений. Шукай, зараз у лікарні в Харкові". Родина була шокована. Одразу виїхали. У госпіталі побачили батька — понівеченого фізично і ментально.

"Тато йшов на фронт здоровим чоловіком. На жаль, повернувся іншою людиною — з втраченим фізичним здоров'ям, постраждало і моральне. Йому дуже важко", — каже Анастасія. Тато пролежав у лікарнях різних міст рік. Увесь цей час до нього приходили волонтери, просто незнайомі люди — і саме це давало сили не здаватися.

Коли батько пішов на фронт, на мамині плечі впало все велике сільське господарство. Худоба, дрова, паркани — усе, чим раніше займався чоловік, тепер стало її щоденною роботою. А коли тато повернувся пораненим, стало ще важче — бо тепер мама не лише господарює за двох, а й доглядає чоловіка, якому потрібна постійна допомога.

У складному становищі і свекруха Анастасії: чоловік на фронті, а працювати треба на великих полях — вирощування овочів і різних культур.

"Але насправді українські жінки неймовірно суперсильні. Вони здатні боротися з будь-якими труднощами", — каже Анастасія. Зізнається, що їй сили додає донечка. Але є те, з чим упоратися найважче — тиша, коли від чоловіка днями немає жодної звістки.

"Для чоловіка завжди передаю листівки — щоб відчував, що ми чекаємо"

Бували періоди, коли від Василя не було жодної звістки по десять-п'ятнадцять днів. Ні дзвінка, ні повідомлення. Анастасія каже — це найважче випробування з усіх. Коли тата поранило, тиша тривала дванадцять днів — і саме тоді родина дізналася про біду від чужих людей. Після того досвіду кожен день без зв'язку з чоловіком відлунює тим самим страхом — поки не почуєш голос, серце не на місці.

А коли Василь нарешті телефонує — Анастасія ловить кожне слово. Каже, кілька хвилин розмови — і можна дихати далі. Про щось чоловік розповідає, про щось мовчить — і вона навчилася не питати зайвого. На фронт Василю завжди передає листівки з дому — від себе і від маленької Соломії. Кілька рядків на папері, але для нього на передовій це — нагадування, заради кого тримається.

"У чернівецьких лікарнях лежать хлопці, до яких нікому приїхати"

Рік, поки Петро Слусаряк перебував на лікуванні в різних містах, до нього приходили волонтери і просто небайдужі люди — і саме це не давало йому опустити руки. Тепер Анастасія просить чернівчан так само не забувати про поранених захисників, які лікуються і проходять реабілітацію в місцевих шпиталях далеко від домівки. Це хлопці і дівчата зі Сходу і Півдня — з Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Краматорська, Херсона — до яких нікому приїхати.

"Це так цінно, коли ти розумієш, що ти важливий, що те, що ти зробив, — не даремно. Війна ще триває, хлопців багато воює, вони переживають пекло. А наша турбота — це найменше, що ми можемо дати. Завдяки їм ми можемо зараз ходити, жити і вірити, що скоро буде перемога", — говорить Анастасія.

"Найбільше мрію, щоб усі повернулися додому"

На запитання про найзаповітнішу мрію Анастасія відповідає без зволікання — щоб війна закінчилася і всі рідні повернулися живими. Щоб Василь нарешті побачив, як росте маленька Соломія, яка за ці сім місяців уже навчилася сидіти, гукати "мама" і впізнавати тата на фотографіях. Щоб одного дня вся родина знову зібралася під рідним дахом — у теплі, мирі та тиші.

"Коли це все закінчиться, буду безмежно щаслива. Хочу, щоб мій Василь повернувся і бачив, як росте наша донечка", — каже Анастасія.

Історія родини Саламандиків — це історія справжнього українського духу й незламності. Відважні чоловіки без вагань стали на захист країни. А поряд із ними — сильні жінки, які тримають тил, не дають згаснути домашньому теплу і щодня моляться за всіх, хто сьогодні на фронті виборює мир для своїх дітей.

Джерела

Усі чоловіки пішли воювати: історія буковинської родини — (BUK Media)

Всі новини: Чернівці