Україна вперше випередила США в Індексі свободи преси

Ще ніколикартаВсесвітнього Індексу свободи преси, який укладає організація “Журналісти без кордонів”, не була такою червоною. Вимірювання тривають уже 25 років, але жодного разу середній показник для 180 країн світу, не опускався такнизько. Більше половини країн потрапляють до категорій зі складною та дуже серйозною ситуацією зі свободою преси. Це означає, що світова журналістика комерціалізується, криміналізується й стає дедалі більш залежною від політичних технологій і забаганок медіавласників.

У загальному негативному тренді напрочуд позитивно виглядає Україна як країна, що в умовах війни, які потребують жорсткішого регулювання інформаційної політики, змогла піднятися на 7 сходинок, перейшовши до категорії країн із проблемною ситуацією у царині журналістики. Звісно, нам ще далеко до когорти держав із задовільною і тим більше позитивною ситуацією. Утім, RSF оцінили медіапростір нашої країни як доволі різноманітний і вже менш залежний від бізнес-груп та політиків.

Для контрасту “Репортери без кордонів” відвели США лише 64-ту позицію. Як зауважили в RSF, президент США Дональд Трамп під час своєї другої каденції перетворив ситуативні напади на пресу та журналістів на системну політику, що змусило експертів оцінити свободу слова в американських медіа як проблемну. “Час їхати вчити американців демократії та свободи”, –жартуютьв українських соцмережах.

Репортери без кордонів – це міжнародна правозахисна організація, що зосереджується на захисті свободи слова і безпеки журналістів у різних частинах світу. Вона не лише фіксує порушення, а й веде адвокаційну роботу: реагує на випадки тиску на медіа, підтримує ув’язнених журналістів, взаємодіє з урядами та міжнародними інституціями, формуючи порядок денний довкола свободи преси як базового демократичного стандарту.

Одним із ключових інструментів організації є Індекс свободи преси, який публікується з початку 2000-х років і відтоді став своєрідним орієнтиром для оцінки стану медіасередовища у світі. Його методологія поєднує кілька вимірів: від рівня редакційної незалежності та впливу власників чи політичних акторів до поширеності самоцензури, якості законодавства і реального плюралізму думок. Не менш важливим показником залишається фізична безпека журналістів, тобто рівень насильства, переслідувань і загроз, із якими вони стикаються.

Динаміка, яку фіксує Індекс, виглядає дедалі тривожнішою. Якщо на початку його розрахунку п’ята частина (20%) населення світу жила в умовах, які можна було вважати сприятливими для свободи преси, то сьогодні ця частка практично зведена нанівець. Менше ніж 1 % світового населення проживає в країнах, що належать до цієї категорії.

Україна у цьогорічному рейтингу виглядає доволі переконливо на тлі низки держав: вона випереджає Італію, Організацію Східнокарибських держав та Ліберію, водночас незначно поступаючись Кот-д’Івуару. У коментарі для “Детектора медіа” менеджерка Репортери без кордонів в Україні Полін Мофрепояснює: зростання позицій стало можливим насамперед завдяки покращенню політичного та соціального показників.

Йдеться не про формальні зміни, а про здатність українського медіасередовища зберігати функціональність під тиском повномасштабної війни. Редакції продовжують виконувати контрольну функцію щодо влади, паралельно адаптуючись до нових умов і долучаючись до вдосконалення профільного законодавства. Особливу роль відіграє журналістика розслідувань, яка підтримує рівень публічної прозорості, попри воєнні обмеження. Серед практичних змін, які фіксують у RSF, – відновлення доступу журналістів до засідань парламентських комітетів, що повертає частину інституційної відкритості.

Траєкторія України в індексі за останні роки виглядає нерівною, але загалом висхідною. Напередодні повномасштабного вторгнення наша країна перебувала у другій половині рейтингу, після початку великої війни позиції просіли через різке зростання ризиків для журналістів і обмеження, пов’язані з воєнним станом. Водночас уже наступного року відбулося відчутне відновлення, яке в RSF пов’язували, зокрема, зі зменшенням впливу олігархічних груп на медіа. Подальше покращення закріпило цю тенденцію: ситуація з безпекою журналістів частково стабілізувалася, а рівень прямого політичного втручання знизився.

2025 рік приніс незначне просідання позиції, найбільш впливовими при цьому були названі фінансові ризики. Серед них – скорочення американської грантової підтримки, яка довгий час залишалася критичною для значної частини українських медіа. Йшлося не лише про фінансову стабільність редакцій, а й про їхню спроможність системно висвітлювати воєнні злочини та корупцію.

Тож у цьому сенсі українська модель свободи преси дедалі більше залежить не тільки від внутрішньої стійкості, а й від зовнішніх ресурсів, без яких досягнуті результати можуть виявитися менш стабільними, ніж це виглядає у рейтингу.

США ще рік тому опинилися в центрі критичних оцінок Репортерів без кордонів, які попереджали про системні ризики для свободи преси. У звіті за 2025 рік організація пов’язувала погіршення ситуації з поверненням Дональда Трампа до влади, звертаючи увагу на його риторику під час передвиборчої кампанії та готовність використовувати державні інституції як інструмент тиску на медіа.

У фокусі опинилися перші кроки нової адміністрації: спроби політизації Федеральної комісія зі зв’язку, обмеження доступу журналістів Associated Press до Білого дому, а також рішення щодо Агентства глобальних медіа США. У RSF вважають, що ці дії сигналізують про намір перевести усі політичні заяви Трампа у практичну площину, створюючи ризик глибокої інституційної кризи для американської журналістики.

Паралельно загострюється інша, не менш важлива тенденція – структурне скорочення самого медіаринку. За даними організації, приблизно третина газет, які існували у середині 2000-х років, припинили діяльність. Частина редакцій змогла адаптуватися, перейшовши до цифрових моделей і передплати або спираючись на підтримку аудиторії через пожертви, однак цей перехід не компенсував загального скорочення медіаіндустрії.

RSF також назвали США “лідером економічної депресії”. Скорочення робочих місць стало окремим проявом кризи: хвилі звільнень, що почалися у 2023 році, продовжувалися і надалі включно з 2026 роком, охоплюючи як локальні редакції, так і великі медіакомпанії. У результаті значні території країни дедалі частіше описують як “новинні пустелі” – простори, де відсутні стабільні джерела місцевої журналістики. Від 2022 року йдеться про тисячі втрачених робочих місць у професії, що безпосередньо впливає на здатність медіа виконувати свою базову функцію.

На цьому тлі визначальним стає економічний вимір проблеми. RSF характеризують ситуацію як одну з найглибших криз життєздатності медіа: більшість опитаних журналістів і медіаекспертів у ключових штатах – Арізоні, Флориді, Неваді та Пенсильванії – вказують на складність заробітку в професії та сумніви щодо фінансової стійкості редакцій. У цій оптиці проблеми свободи преси в США дедалі тісніше переплітаються не лише з політичним тиском, а й з економічною ерозією самої інфраструктури журналістики.

Скандинавські країни стабільно утримують верхівку Індексу свободи преси, і ця сталість не випадкова. Норвегія знову очолює рейтинг, поруч залишаються Данія, Швеція та Фінляндія, а також близькі за моделлю Нідерланди й Естонія. У цих країнах свобода преси не зводиться лише до відсутності прямого тиску – вона вбудована в інституційну архітектуру держави і підтримується культурою довіри до медіа як суспільного інституту.

Йдеться про поєднання кількох чинників, які працюють не окремо, а як система. Законодавство гарантує доступ до публічної інформації і захищає редакційну незалежність, при цьому втручання політиків у роботу медіа не лише обмежене формально, а і є репутаційно токсичним. Ринок медіа залишається різноманітним, але не повністю підпорядкованим комерційній логіці: значну роль відіграють суспільні мовники та механізми державної підтримки, які не сприймаються як інструмент контролю, а скоріше є способом зберегти якісну журналістику в умовах конкуренції з глобальними платформами.

Не менш важливою є соціальна складова – високий рівень професійних стандартів і довіри між аудиторією та редакціями. Саме це дозволяє медіа залишатися впливовими навіть у цифрову епоху, коли традиційні бізнес-моделі руйнуються. У результаті скандинавська модель виглядає не як виняток із загального правила, а як доказ того, що свобода преси може бути не лише задекларованою, а й практично забезпеченою – за умови, що політичні, економічні та суспільні інститути працюють узгоджено.

Те, що часто називають “скандинавською моделлю”, можна пояснити через підхід Деніела Галліна та Паоло Манчіні, які описували подібні медіасистеми як демократично – корпоратистські. У такій моделі сильна держава не витісняє медіа з публічного простору, а співіснує з ними в межах чітких правил, де втручання обмежене інституційно і культурно. Редакційна автономія поєднується з розвиненою системою саморегуляції, а фінансова підтримка – із механізмами, що мінімізують політичний вплив.

Латинська Америка демонструє суперечливу динаміку: окремі країни, зокрема Бразилія (52-ге місце), за останні роки дещо покращили свої позиції, однак загальна картина залишається тривожною. У Репортерах без кордонів говорять про системний спад свободи преси в регіоні, який дедалі більше визначається насильством і тиском на журналістів.

У низці країн ситуація стрімко погіршується. Еквадор (125-те місце) різко втратив позиції після вбивств журналістів Дарвіна Баке та Патрісіо Агілара у 2025 році. У Перу (144-те місце, — 14) зафіксовано вбивства чотирьох представників медіа, що підкреслює високий рівень небезпеки для професії. У Венесуелі гарантії свободи слова залишаються нестійкими, навіть попри окремі кроки, як приміром, звільнення затриманих журналістів на початку року.

Ще жорсткіші умови фіксують у країнах із тривалими авторитарними тенденціями. Куба (160-те місце) фактично змушує незалежних журналістів працювати у підпіллі. Нікарагуа (168-ме місце) залишається прикладом системного придушення медіа, де умови для роботи журналістів перебувають у стані затяжного колапсу. Отже, регіон дедалі більше віддаляється від стандартів відкритої публічної комунікації, перетворюючи свободу преси на утопічний імператив.

Європа залишається регіоном, де формально закріплені стандарти свободи преси є одними з найрозвиненіших у світі, однак їх практична реалізація часто виявляється нерівномірною. У Репортерах без кордонів підкреслюють, що державна політика загалом не змогла створити ефективні механізми захисту журналістів від фізичних і юридичних загроз: у більшості проаналізованих країн такі інструменти або відсутні, або працюють недостатньо результативно.

На рівні Європейського Союзу важливим орієнтиромвиступає“Європейський акт про свободу медіа”, який декларує гарантії редакційної незалежності та стійкості медіа, зокрема суспільного мовлення. Водночас на практиці його імплементація стикається з опором або розмиванням через національні законодавчі ініціативи та політичні рішення в окремих державах.

Найбільш показовим прикладом у цьому контексті залишається Угорщина (74-те місце), де за період урядування Віктора Орбана відбувалося системне переформатування медіасередовища. Однак подібні тенденції, у менш радикальній формі, фіксуються і в країнах із відносно високими позиціями в рейтингу, зокрема у Словаччині (37-ме місце), Литві (15-те місце) та Чехії (11-те місце). Це вказує на те, що навіть у межах європейського простору нормативні гарантії не завжди автоматично перетворюються на стійку практику свободи преси.

Навіть у країнах з усталеними демократичними інститутами правове середовище для журналістів поступово ускладнюється. У Японії (62-ге місце) законодавство про державну таємницю створює додаткові обмеження для роботи медіа, а гарантії захисту конфіденційності джерел і редакційної незалежності залишаються недостатньо сильними, щоб компенсувати ці ризики.

У Філіппінах (114-те місце), де демократичні інститути формально збережені, кримінально-правові механізми дедалі частіше застосовуються проти журналістів. Звинувачення, пов’язані з тероризмом, у ряді випадків використовувалися для тиску на незалежних репортерів, зокрема у справі журналістки Френчі Мей Кампіо, яку було засуджено попри відсутність переконливих доказів, на що звертали увагу розслідування Репортерів без кордонів.

Нагадаємо, що Френчі Мей Кампіо – філіппінська журналістка, якузаарештувалиу 2020 році за звинуваченнями, пов’язаними з тероризмом і зберіганням зброї. У 2026 році її разом з активісткою Маріель Домекіль засудили до 18 років ув’язнення за фінансування тероризму. Справу супроводжували звинувачення в політичній мотивації переслідування, зокрема через практику “червоних міток” ще до арешту. Міжнародні організації захисту свободи преси назвали вирок прикладом несправедливого судового переслідування журналістів.

У Гонконгу (140-ве місце) після ухвалення закону про національну безпеку простір для незалежної журналістики суттєво звузився. Одним із найрезонансніших прикладів стала справа видавця Джиммі Лай, якого було засуджено до 20 років ув’язнення – найсуворішого покарання, застосованого до журналіста в історії Гонконгу.

У Туреччині (163-тє місце) правове поле також використовується як інструмент обмеження свободи преси. Окрім законодавства про боротьбу з тероризмом, у практиці дедалі частіше застосовуються звинувачення у “дезінформації”, “образі президента” та “очорненні державних інституцій”, що створює постійний ризик криміналізації журналістської діяльності.