У Волинській області живе жінка, яка стала символом незламності та відваги у часи війни. Вона не лише захищає свою країну на полі бою, а й прагне забезпечити мирне майбутнє для своїх дітей. Історія цієї волинської захисниці вражає своєю простотою і водночас глибиною почуттів. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона вирішила приєднатися до лав Збройних Сил України, усвідомлюючи, що її обов'язок — боротися за свободу
Світланародом із селища Колки, що на Волині. Майже 30 років вона присвятила освіті, працюючи в місцевому центрі професійної освіти. За фахом жінка – технік-технолог із приготування їжі.У травні 2022 року Світлана приєдналася до лав Збройних Сил України.Втім, ще з перших днів повномасштабного вторгнення – активно займалася волонтерством.
Історію захисницірозповілиу бригаді.
Світло, яке не згасає навіть у темряві війни – так можна описати історію Світлани з позивним «Фотинія». Її ім’я символічне: воно означає світло, що горить у душі. І саме цим світлом вона щодня ділиться з іншими: військовими, цивільними, родинами тих, кого торкнулася війна.
Свою службу вона розпочала кухарем у Луцькому батальйоні ТрО.
«На той момент я була переконана, ситий солдат – це 50% успіху», – розповідає Світлана.
Згодом «Фотинія» перейшла до групи цивільно-військового співробітництва. Там вона отримала офіцерське звання і новий напрямок діяльності – роботу на межі двох світів: військового і цивільного. Сьогодні вона – начальник секції цивільно-військового співробітництва мотопіхотного батальйону 100 омбр.
Її робота – це не лише документи чи координація. Це перш за все люди. Підтримка побратимів. Допомога цивільному населенню. Супровід родин полонених, загиблих і зниклих безвісти. Піклування про військових, які проходять лікування.
«Комунікація і професійні навички – це основа нашої роботи», – говорить Світлана.
Найважчі моменти – це спілкування з родинами загиблих та зниклих безвісти. Це ті історії, які не можна забути і до яких неможливо звикнути.
«Я пам’ятаю, як на Харківщині ми проводили примусову евакуацію… Пам’ятаю очі людей, які прощалися зі своїми домівками. Той біль, який неможливо передати словами», – пригадує жінка.
Попри все, Світлана тримається. Її опора – сім’я і віра. Віра в те, що світло переможе темряву.
«Я тут, аби мої діти не бачили того жаху війни, який окупанти принесли на нашу землю», – ділиться «Фотинія».
Вона також розуміє: після війни роботи стане не менше. Українським військовим знадобиться серйозна психологічна підтримка. І вона готова бути серед тих, хто допомагатиме відновлювати не лише міста, а й людські душі.