Українські надра на аукціонах: великі ставки держави з довгим шлейфом ризиків

Державна служба геології та надр України у 2025–2026 роках помітно активізувала виставлення ділянок надр на аукціони. Для світової практики це звична практика, коли держави допускають приватні компанії до розвідки й видобутку ресурсів, а натомість отримують прибуток і податки, не беручи на себе основні витрати й ризики. Проте в Україні існує своя специфіка цього процесу, яка несе значні ризики. За відкритими торгами ховаються не лише шанс на інвестиції, а й питання про те, хто отримає довгий доступ до ресурсу, який належить народу, як держава контролюватиме цей процес і що залишиться країні після того, як аукціон завершиться.

Державна служба геології та надр України в останні роки помітно активізувала продаж спеціальних дозволів на користування надрами, і цей процес давно не обмежується окремими невеликими ділянками піску, глини чи бурштину. На аукціони виставляють нафтогазові площі з мільярдними стартовими цінами, родовища стратегічної сировини, ділянки з графітом, титаном, бурим вугіллям, підземними водами та нерудними копалинами, які можуть мати стратегічне значення для промислових ланцюгів.

Лисовицька вуглеводнева площа у Львівській та Івано-Франківській областях стала найгучнішим прикладом цієї хвилі, адже стартова ціна спецдозволу перевищує 1,1 млрд грн без ПДВ. ЗгіднонаказуДержгеонадр, аукціон призначено на 29 липня 2026 року. При цьому дозвіл пропонують на 20 років у наскрізному форматі: геологічне вивчення, дослідно-промислова розробка і подальше видобування.

Площа ділянки становить 80,11 кв. км, а серед корисних копалин зазначені природний газ, нафта, газ, розчинений у нафті, та конденсат. Територія охоплює Калуський район Івано-Франківської області та Стрийський район Львівської області, тобто регіон, де інтерес до вуглеводнів одразу виходить за межі бухгалтерії аукціону й переходить у площину екологічних обмежень, місцевих громад і реального впливу промислових робіт на довкілля.

Слід зазначити, що в контурі Лисовицької площі розташовані гідрологічні пам’ятки природи місцевого значення, лісовий заказник “Моршинське узлісся”, ландшафтний заказник “Моршинський”, заповідне урочище “Вязина Болехівська” та інші природоохоронні об’єкти. Через це лот не можна оцінювати лише за стартовою ціною або потенційним видобутком, бо поруч із фінансовою ставкою стоїть питання, чи здатна держава поєднати інвестиції в енергетику з жорстким контролем за роботами на територіях із природною цінністю.

Ініціатором торгів щодо Лисовицької площі стало ТОВ “Флексор Інвест” із Києва, створене у лютому 2025 року. Одноосібним власником і керівником компанії є Богдан Кравченко з Кременчуцького району Полтавської області, і ця деталь важлива не як привід для припущень, а як частина прозорої картини: великий мільярдний лот з’явився на аукціоні після бізнесової ініціативи, а не як ізольоване рішення держави без конкретного заявника.

У цьому питанні необхідно розділяти продаж спецдозволів і приватизацію підприємств, бо змішування цих процесів створює хибне враження, ніби держава продає родовища назавжди. У випадку Лисовицької площі та більшості подібних аукціонів Держгеонадр продається право користування надрами на визначений строк, тоді як самі надра за Конституцією залишаються об’єктом права власності українського народу.

Компанія, яка купує спецдозвіл, отримує не підприємство і не родовище у приватну власність, а право проводити роботи на конкретній ділянці в межах установлених умов. Вона має вкладати гроші в геологічне вивчення, буріння, техніку, дослідно-промислову розробку та видобування, а після початку роботи сплачувати державі ренту з видобутих ресурсів. Така модель ближча до довгострокового користування ресурсом з фінансовими та регуляторними зобов’язаннями, ніж до класичного продажу майна.

Приватизація державних підприємств має іншу логіку, бо там покупець отримує бізнес з активами, інфраструктурою, технікою, персоналом, контрактами та часто вже наявними ліцензіями. Об’єднана гірничо-хімічна компанія, пов’язана з видобутком титанової сировини, належить саме до такого типу активів, але її продаж відбувся не у 2025–2026 роках: аукціон пройшов 9 жовтня 2024 року, її покупцем стала “Цемін Україна”, а сума становила 3,94 млрд грн.

Білгород-Дністровський морський торговельний порт також є прикладом приватизації підприємства, а не продажу родовища чи спецдозволу. Його аукціон відбувся у листопаді 2024 року, основний договір був укладений у лютому 2025 року, а завершення переходу права власності припало на 27 серпня 2025 року. Цей кейс доречно згадувати лише для порівняння різних державних продажів, а не як частину надрових аукціонів.

Нафтогазовий сегмент залишається найпомітнішим у ліцензійних торгах, бо тут ставки вимірюються сотнями мільйонів і мільярдами гривень. Наприкінці 2025 року Новодиканська площа в Полтавській області була продана за понад 738 млн грн, Острівська площа у Львівській області — за 555 млн грн, спецдозволи на Дністровську, Солов’їну та Заозерну ділянки також були реалізовані на аукціонах у 2025 році. Кошти від цих аукціонів спрямовуються до державного бюджету, а ліцензії на користування надрами надаються терміном на 20 років.

Водночас Межигірська та Свічанська ділянки у Львівській та Івано-Франківській областях рухаються через інший механізм: у квітні 2025 року Кабмін погодив проведення конкурсів на укладення угод про розподіл продукції. Такий формат відрізняється від звичайного продажу спецдозволу, але загальний напрям є таким самим: держава шукає приватний капітал, технології та управлінську спроможність для розробки ресурсів, які потребують значних інвестицій.

У лютому 2026 року був розіграний спецдозвіл на видобування графітової руди на Майданській ділянці Буртинського родовища у Хмельницькій області, переможцем стала “Солартек Еско”, пов’язана з чеським холдингом Solartec, причому ціна сягнула 31,7 млн грн. Окремо існує Балахівський графітовий проєкт BGV у Кіровоградській області, щодо якого компанія повідомляла про плани старту будівельних робіт у першому кварталі 2026 року.

Видобуток титану в Україні має власну вагу, бо вона пов’язана з критичною сировиною, а також з перерозподілом активів, які раніше перебували під впливом олігарха Дмитра Фірташа. Держава готує до виставлення на відкриті аукціони спецдозволи на три великі титанові родовища: Малишевське у Дніпропетровській області, Валки-Гацківське та Межирічне у Житомирській області.

Буре вугілля теж залишається в аукціонному переліку, хоча на тлі графіту, літію чи титану виглядає менш перспективним з погляду технологічної модернізації. На початку 2026 року на торги виставили північну частину Бандурівського родовища в Кіровоградській області із запасами понад 400 тис. тонн. Цей ресурс належить до старішої енергетичної логіки, але все ще фігурує в державній політиці користування надрами.

Літій та алюміній присутні в переліках майбутніх торгів через ділянку Крута Балка та Високопільське родовище. Їхня поява показує, що держава намагається формувати портфель не лише під вже звичні ринки газу, нафти чи будівельної сировини, а й під попит наступних років, де значення матимуть акумуляторні технології, легкі метали та сировина для промислового переоснащення.

Крім того, бурштинові аукціони у 2026 році продовжують лінію легалізації ресурсу, який роками асоціювався з тіньовим видобутком під кришуванням топ-посадовців і знищеними лісовими територіями. Через Prozorro.Продажі виставляються малі ділянки, зокрема “Олевська-1” та інші об’єкти.

Разом з цим нерудні корисні копалини формують менш гучний, але стабільний пласт аукціонів. У квітні–травні 2026 року на торги виходили Білгород-Дністровське родовище піску, Торчинське родовище суглинку, Андріївське родовище лабрадориту, а також ділянки піску, глини, каоліну та інших будівельних матеріалів. Такі лоти рідко стають великими політичними темами, проте вони напряму пов’язані з будівництвом, місцевими бюджетами та роботою малого і середнього бізнесу.

Підземні води також залишаються частиною ліцензійної політики. На аукціони пропонуються ділянки мінеральних і питних вод у Закарпатській, Вінницькій, Київській, Миколаївській та інших областях, серед згаданих об’єктів є Боржава, Вінаква, Перлина та Реліктова. Комерційний масштаб таких дозволів може бути меншим, ніж у газових чи титанових історій, але контроль за якістю води, режимом експлуатації та впливом на місцеві водні горизонти тут не менш важливий.

Станом на весну 2026 року серед найближчих торгів був аукціон 5 травня, де представили дев’ять ділянок з піском, суглинком, глиною, бурштином і підземними водами. Найбільшим за фінансовою вагою та суспільним резонансом залишається аукціон 29 липня 2026 року щодо Лисовицької нафтогазової площі, бо в ньому сконцентровані майже всі суперечності цієї політики: потреба в інвестиціях, очікування видобутку, екологічні обмеження, роль нових компаній і якість державного нагляду.

Більшість таких об’єктів ініціюється бізнесом і виставляється через Prozorro.Продажі, що створює відкриту процедуру для українських та іноземних компаній. Втім, прозорий майданчик не замінює державної спроможності контролювати виконання умов, бо аукціон є лише входом у проєкт, а не гарантією відповідального видобутку, сплати ренти, рекультивації земель чи поваги до природоохоронних обмежень.

Уряд України згідно зпостановою № 845затвердив перелік з 86 ділянками, серед яких є об’єкти з титаном, літієм, нікелем, кобальтом, графітом та іншими корисними копалинами, а частину готують до аукціонів, частину — до угод про розподіл продукції.

Слід відмітити, що стратегічні та критичні копалини поступово виходять в центр глобальної надрової політики, бо світовий попит на сировину для акумуляторів, металургії, хімічної промисловості й оборонних виробництв робить українські родовища предметом значно ширшого інтересу. Зараз світові запаси нафти стрімко скорочуються на тлі війни на Близькому Сході, що підсилює ризик нового різкого зростання цін перед літнім сезоном подорожей. ЯкповідомляєFinancial Times, за оцінками S&P Global Energy, обсяги сирої нафти у світі зменшилися майже на 200 млн барелів, що відповідає приблизно 6,6 млн барелів на добу.

Це відбувається навіть попри те, що дорожчання ресурсу спричинило падіння попиту приблизно на 5 млн барелів щодня – найпомітніше скорочення споживання поза періодом пандемії COVID-19. Загалом ринок вже недорахувався близько 1 млрд барелів нафти через війну з Іраном, і зниження попиту не перекриває втрати постачання.

Світ давно не ставиться до надр як до скрині, яку достатньо відкрити й роздати ключі тому, хто більше заплатить. Кожна країна, яка має нафту, газ, титан, графіт чи літій, фактично веде торг не лише з інвесторами, але й з власним майбутнім. Уряди країн підраховують, скільки взяти грошима зараз, скільки залишити під державним контролем, кому дозволити бурити, кому довірити геологію, а кого не підпустити до ресурсу навіть із валізою грошей.

Американська, канадська та британська моделі тримаються на ліцензіях і оренді, де держава виставляє ділянки на торги, а компанія-переможець платить за право працювати, бере на себе витрати на буріння, техніку, геологію, сервіс і ризик невдачі. Така система виглядає прагматично, бо бюджет не фінансує кожну свердловину, чиновник не вирішує вручну, кому дати доступ до ресурсу, а бізнес заходить у гру з власними грошима й розумінням, що порожня свердловина стане його проблемою, а не рахунком для платників податків.

У США федеральні землі регулярно здають в оренду нафтогазовим компаніям через торги, і логіка там доволі жорстка: хочеш ресурс — плати за доступ, інвестуй, бур, видобувай, сплачуй ренту й податки. Ця модель добре працює там, де є сильні регулятори, незалежні суди, розвинений сервісний ринок і компанії, які бояться втратити репутацію не менше, ніж гроші. Без цих запобіжників ліцензія легко перетворюється з інструмента розвитку на папірець, яким торгують, блокують конкурентів або прикривають чужий політичний інтерес.

Угоди про розподіл продукції з’являються там, де держава не хоче лише взяти плату за дозвіл і чекати податків, а прагне отримати частину видобутого ресурсу. Такий механізм часто застосовується в країнах Африки, Південно-Східної Азії та на складних великих проєктах, де потрібні дорогі технології, довгий горизонт і терпіння до геологічного ризику. Інвестор вкладається в розвідку й видобуток, потім забирає частину продукції для покриття витрат і прибутку, а частина переходить державі — не як абстрактний платіж у бюджеті, а як газ, нафта чи інша сировина.

Для України цей механізм є показовим, бо звичайний аукціон може бути занадто грубим інструментом. На великих або технічно складних площах держава має торгуватися не лише за стартову ціну, але й за майбутню частку, темпи робіт, екологічні умови, локальну переробку, доступ до даних і відповідальність інвестора за результат. Продаж спецдозволу дає швидкий касовий ефект, а угода про розподіл продукції дозволяє залишити державу глибше всередині проєкту, хоча й вимагає від неї значно вищої управлінської якості.

Норвегія показує інший рівень розмови про ресурси, бо там нафта стала основою довгої фінансової архітектури. Equinor працює як потужна компанія з державною участю, іноземних партнерів допускають, але правила пише держава, яка знає ціну кожного відсотка в майбутніх доходах. При цьому надприбутки не розчиняються в поточних витратах, а йдуть у Державний пенсійний фонд. Він став справжнім символом того, як сировина може працювати на покоління, які ще навіть не народилися.

Водночас Саудівська Аравія тримає ресурс, перш за все, як важіль сили, а не джерело прибутну і податків. Saudi Aramco для цієї країни є інструментом бюджету, зовнішньої політики, впливу на ринки й внутрішньої стабільності. Така модель спирається на величезні підтверджені запаси, централізовану владу й здатність держави поводитися з нафтою як із геополітичною валютою, а не лише промисловою сировиною.

Проте Україна не може механічно скопіювати досвід Норвегії та Саудівської Аравії, бо копіювати форму без інституційної основи означає отримати декорацію замість системи. Норвезька модель виросла з довіри до держави, професійного управління, низького рівня корупції та політичної культури, де ресурсні доходи не проїдалися одразу після надходження. Саудівська модель виросла з іншої політичної конструкції й іншого масштабу запасів. Україна ж ухвалює рішення в умовах війни, дефіциту бюджету, зношеної інфраструктури, нестачі капіталу й тривалої недовіри до державних монополій.

Тому аукціони для України стали не ідеальною моделлю, а змушеним компромісом. Держава отримує гроші за спецдозвіл, перекладає ризик порожньої свердловини на приватного інвестора, запускає конкуренцію за ділянки і намагається витягнути з ринку технології, яких сама часто не має. Одна глибока свердловина може коштувати десятки мільйонів доларів, і в разі невдачі приватна компанія списує власний ризик. Водночас уряд в такій ситуації не зможе пояснює суспільству, чому кошти, яких бракує на армію, дороги чи лікарні, пішли на геологічну помилку.

Однак технологічна причина є не менш важливою, ніж фінансова. Західноукраїнські нафтогазові площі не завжди схожі на просту свердловину, де достатньо пробурити й чекати фонтану. Складні пласти, старі геологічні дані, потреба в сучасній сейсміці, сервісних рішеннях і точному бурінні роблять такі проєкти вкрай затратними. При чому приватні компанії здатні фінансувати обладнання, зарплати персоналу, програмне моделювання, дисципліну витрат і здатність швидко міняти технічні рішення.

Проте український вибір на користь приватного капіталу має темний бік, і він починається там, де аукціон помилково сприймають як фінал історії. Насправді перемога на торгах лише відкриває двері до ресурсу, а далі починається значно небезпечніша частина. Виникають питання: чи справді компанія буритиме, чи виконає програму робіт, чи не сховає реальні обсяги видобутку, чи не виведе прибуток через підрядників, чи не залишить громаді розбиті дороги, шум, пил і тріщини в довірі.

Ризик продажу “дешево сьогодні” особливо болючий для країни, яка живе під тиском війни й бюджетного дефіциту. Стартова ціна може здаватися великою, як у випадку мільярдних нафтогазових лотів, але довга вартість ресурсу вимірюється не лише сумою першого платежу. Якщо родовище підтвердить значні запаси, ціни на енергоносії або критичну сировину зростуть, навколо ресурсу можна було створити переробку, робочі місця й промисловий кластер, то швидка перемога в бюджетному рядку може обернутися стратегічною втратою для держави.

До того ж, є великий екологічний ризик від видобутку копалин приватними компаніями. Наприклад, Лисовицька площа, у контурі якої є природоохоронні об’єкти, показує, наскільки тонкою може бути межа між промисловою логікою і живою територією. Видобуток біля заказників, гідрологічних пам’яток чи курортних зон зачіпає воду, ґрунти, ліс, туристичну репутацію, здоров’я людей і майбутню ціну землі. Ресурс можна викачати, а зіпсований водний горизонт або зруйновану довіру громади швидко не відновити. Про це не думають бізнес-структури, яким потрібно заробити більше тут і зараз.

Окремий ризик ховається в “сплячих ліцензіях”, коли компанія купує дозвіл не для видобутку, а очікування, перепродажу або блокування конкурентів. Офіційно держава вже має користувача ділянки, у презентаціях можна показувати “залучені інвестиції”, але в реальності свердловини не буряться, рента не надходить, робочі місця не створюються, а ресурс лежить у юридичній шухляді. Така поведінка особливо небезпечна для стратегічної сировини, де час може бути дорожчим за стартову ціну.

Не менш серйозною є проблема якості інвестора, бо висока ставка на аукціоні не доводить, що компанія має досвід, техніку, інженерну команду, прозоре фінансування й намір працювати десятиліттями. Новостворені фірми, складні ланцюжки власності, позикові гроші, політичні зв’язки або участь номінальних власників мають перевірятися не після скандалу, а до того, як компанія отримає доступ до ресурсу. Надра занадто дорогі для країни, щоб держава поводилася як касир, який бачить лише суму в платіжці.

Стратегічні копалини створюють ще один рівень небезпеки, бо газ, нафта, графіт, титан, літій, нікель чи кобальт не можна оцінювати за логікою “хто більше дав на торгах”. Ці ресурси впливають на енергетичну безпеку, акумуляторну промисловість, оборонні виробництва, металургію та місце України в європейських ланцюгах постачання. Якщо країна обмежиться роллю продавця сировинного доступу, вона ризикує повторити стару колоніальну схему в сучасній упаковці: копалина виходить назовні, додана вартість створюється за кордоном, а вдома залишаються кар’єри, конфлікти й малі бюджетні надходження.

В цій системі місцеві громади часто опиняються між красивими словами про інвестиції та дуже конкретними наслідками біля власних домівок. Важка техніка йде їхніми дорогами, свердловини з’являються біля їхніх лісів, водні ризики стосуються їхніх криниць, а основні рішення ухвалюються далеко від сільських рад і місцевих слухань. Якщо громада не бачить чесної частки ренти, постійного моніторингу, компенсацій і права впливати на умови робіт, будь-який аукціон сприйматиметься не як розвиток, а як домовленість за спинами людей.

Останніми роками уряд України проводить гучні торги, показує стартові ціни й переможців, але значно гірше веде довгу і невидиму роботу контролю. Через рік після аукціону треба перевіряти програму робіт, через три — реальні інвестиції, через п’ять — видобуток, екологічні наслідки, рентні платежі, стан земель і відповідність обіцяного фактичному. Саме там, у довгій адміністративній рутині, вирішується, чи був аукціон реформою, чи красивою вивіскою над старими схемами.

Головне питання навколо аукціонів в Україні не має зводитися до примітивного вибору між “продати” і “не продати”. Цей процес повинен враховувати: кому продавати право користування, на який строк, з якими умовами, під який контроль, з якою часткою для громад, з якими екологічними бар’єрами, з якими санкціями за бездіяльність і з якою промисловою метою для країни. Ресурсна політика стає розумною лише тоді, коли держава бачить у надрах не разовий лот, а довгу угоду між поколіннями. Справжня ціна аукціонів має визначатися не сумами стартових ставок, а тим, чи зможе Україна втримати баланс між економічною вигодою, екологічною безпекою та суспільним контролем над ресурсами, які належать її громадянам. На жаль, цього зараз немає.

Ставка на аукціони може бути виправданою, бо країні потрібні інвестиції, газ, робочі місця, технології та бюджетні надходження. Однак ця модель є небезпечною, якщо держава поводитиметься як продавець, який після торгів вимикає світло в залі й забуває про покупця. Надра не пробачають короткої пам’яті, вони або стають основою економічної стійкості, або перетворюються на чергову історію про те, як країна швидко отримала гроші, але повільно втратила значно більше.