Запоріжжя, місто з багатою історією та культурною спадщиною, в умовах війни стикається із новими викликами. Внаслідок бойових дій у регіоні значна частина інфраструктури зазнала руйнувань, що залишило глибокий слід у свідомості місцевих жителів. У відповідь на ці зміни виникає потреба в меморіалізації місць руйнувань як способу роботи з колективною травмою. Меморіалізація — це не лише увічнення пам'яті про загиблих і постраждалих
Після російських обстрілів у Запоріжжі розчищають завали, ремонтують будинки і поступово повертають простори до звичного вигляду. Але разом із цим зникають і видимі сліди подій, у яких загинули люди. Питання, що робити з такими місцями далі, у місті поки не має чіткої відповіді: чи достатньо відновити інфраструктуру, чи ці точки мають залишатися і як місця пам’яті.
Поки системного підходу немає, меморіалізація з’являється на рівні самих мешканців – як реакція на втрату і спосіб зафіксувати подію. Один із таких прикладів – неофіційний меморіал на місці зруйнованої клініки «Ретина», який створили працівники після ракетного удару.
Чому такі місця важливі не лише як нагадування про події, а й як частина проживання втрати, і як місто може працювати з цим досвідом – у матеріалі «Відбудови. Запоріжжя».
Тільки корисні та достовірні новини! Підписуйтесь наtelegram-канал «Відбудова. Онлайн»!
10 грудня 2024 року російська армія завдала ракетного удару по офтальмологічному медцентру в Запоріжжі. У будівлі перебували 13 співробітників. Четверо загинули – адміністраторки Олена Слищєнко та Юлія Безух, медсестри Олена Кукарських та Ірина Жуковська.
Серед тих, хто вижив, – операційна директорка клініки «Ретина» Віра Дєдова. Вона провела під завалами сім годин. Уже в перші дні після трагедії команда вирішила позначити це місце – без погоджень і без очікування на рішення міста.
Це була наша ідея, тому що під час розбору завалів виглядало так, що це просто розбір завалів у місті. А для нас це було дуже боляче – загинули наші співробітниці і пацієнти. Хотілося, щоб усі знали, що це не просто завали, що там загинули люди,
Працівники надрукували фотографії загиблих і встановили їх просто на місці руйнування. Меморіал з’явився дуже швидко – ще до того, як простір встиг змінитися.
Буквально протягом тижня зробили цей меморіал. Люди одразу підтримали – почали нести квіти, свічки, іграшки. Люди зупиняються, віддають шану дівчатам, які загинули на робочому місці,
Попри те, що меморіал не узгоджували з міською владою, він залишився. І з часом став місцем, куди продовжують приходити.
Ми дуже вдячні, що його не зносять. Минуло вже багато часу, але люди продовжують приходити, приносити квіти. Пам’ять залишається,
За словами Віри Дєдової, важливою ця ініціатива стала і для родин загиблих.
Коли вони це побачили, були дуже вдячні. Бо це вже не просто завали – можна побачити обличчя, зрозуміти, що це реальні люди,
Такі випадки показують: потреба в меморіалізації виникає одразу і на рівні людей, а не інституцій.
Те, що відбувається з такими місцями після трагедій, має не лише міське, а й психологічне значення.
Пам’ять про втрату в міському просторі – це не лише питання архітектури чи символів. Насамперед це питання людської психіки і того, як спільнота вчиться жити з пережитим болем,
За її словами, після трагедій змінюється не лише фізичний вигляд міста. Простір починає сприйматися інакше – він набуває додаткового, емоційного значення.
Місця втрат стають точками, в яких особисте горе переплітається зі спільною пам’яттю. Це частина колективного досвіду, навіть якщо він не зафіксований офіційно,
Відсутність будь-якого знаку вшанування може створювати відчуття, що ця подія ніби «випала» з публічного простору.
У багатьох людей виникає відчуття невизнаності пережитого. Ніби подія залишилася лише в особистих спогадах, але не була прийнята суспільством».
Для психіки важливо, щоб біль був видимим. Визнання дає відчуття, що пережите має місце у спільному житті громади,
Особливо гостро це проявляється саме у місцях руйнувань, які довгий час залишаються без змін або без пояснення. Такі простори можуть діяти як постійне нагадування про подію – але без можливості її осмислити.
Якщо місце залишається лише зруйнованим об’єктом без контексту чи знаку пам’яті, воно може перетворитися на хронічний тригер,
За її словами, після трагедій змінюється не лише фізичний вигляд міста. Простір починає сприйматися інакше – він набуває додаткового, емоційного значення.
Місця втрат стають точками, в яких особисте горе переплітається зі спільною пам’яттю. Це частина колективного досвіду, навіть якщо він не зафіксований офіційно,
Відсутність будь-якого знаку вшанування може створювати відчуття, що ця подія ніби «випала» з публічного простору.
За словами психологині, у багатьох людей виникає відчуття невизнаності пережитого. Ніби подія залишилася лише в особистих спогадах, але не була прийнята суспільством.Це впливає і на те, як люди проживають втрату.
Для психіки важливо, щоб біль був видимим. Визнання дає відчуття, що пережите має місце у спільному житті громади,
Особливо гостро це проявляється саме у місцях руйнувань, які довгий час залишаються без змін або без пояснення. Такі простори можуть діяти як постійне нагадування про подію – але без можливості її осмислити.
Якщо місце залишається лише зруйнованим об’єктом без контексту чи знаку пам’яті, воно може перетворитися на хронічний тригер,
Йдеться не лише про емоції, а й про тілесні реакції – напруження, тривогу, повернення до пережитого досвіду.
У психологічному сенсі це схоже на незавершений цикл горювання: подія минула, але не отримала форми, яка дозволяє інтегрувати її в пам’ять,
Водночас навіть невеликий знак може змінити сприйняття простору.
Коли з’являється форма вшанування, місце перестає бути просто руїною. Воно стає місцем свідчення – де подію визнають, а не замовчують,
Меморіалізація не обов’язково означає великі пам’ятники або окремі комплекси. У міському середовищі часто працюють більш стримані рішення – таблички, невеликі простори, іменні маркери або навіть цифрові формати.
Важливим є не масштаб, а спосіб взаємодії з простором.
Найбільш підтримувальними є форми, які не нав’язують переживання, а делікатно відкривають можливість дотику до пам’яті,
Йдеться про простори, в які людина може зайти за власним бажанням, а не ті, що постійно нав’язують контакт із трагедією. Окреме значення має можливість мати конкретне місце для пам’яті.
Для людини важливо мати точку, куди можна прийти. Горю потрібна форма – простір для мовчання, для квітів, для простого перебування поруч із пам’яттю,
Водночас експерти звертають увагу: меморіалізація потребує балансу.
Коли символів втрати стає занадто багато, це може виснажувати. Людина постійно перебуває в контакті з болем і не має можливості переключитися,
Є і протилежний ризик – коли пам’ять поступово розчиняється у звичності.
Якщо символи стають фоном, вони втрачають емоційну силу. І тоді пам’ять ризикує перетворитися на формальність,
Тому питання не лише в тому, чи потрібні такі місця, а й у тому, як саме вони з’являються і як існують у міському просторі.