У невеликій кімнаті на околицях Києва, де живе переселенка з Херсона, панує особлива атмосфера затишку та тепла. Кожен куточок цього простору наповнений яскравими квітами — символом надії та відновлення. Для жінки, яка залишила рідне місто через війну, ці рослини стали не лише декором, а справжнім джерелом емоційної підтримки. Вона щодня доглядає за ними, спостерігаючи за їхнім ростом і розквітом, що допомагає їй знайти внутріш
Першим, хто зустрів нас після того, як ми постукали в двері однієї з кімнат у чернівецькому гуртожитку, був сірий кіт. Він одразу підняв голову, нагострив вуха й був готовий тікати, але передумав і навіть муркотів, коли його гладили. “Боїться чужих”, — каже сьогоднішня господарка цієї кімнати. На цих кількох метрах не тільки стандартні меблі, а й багато квітів, зелені, власноруч зроблених прикрас і дрібниць, які створюють затишок. І за цим теперішнім спокоєм — евакуація під обстрілами, окупація, життя без ліків та продуктів, дорога через мінні поля та втрата чоловіка вже після переїзду.
Коли журналістиВчасних Новинприїхали до одного з чернівецьких гуртожитків, де нині мешкають люди, які через війну були змушені залишити свої домівки, історія Людмили Чернікової з Херсона одразу стала однією з тих, що залишаються в пам’яті надовго.
Людмила родом із Херсона. Виїхати з рідного міста її родина змогла у квітні 2022 року, коли жити в окупації ставало дедалі небезпечніше.
“Я з Херсона. Евакуювалися у 22-му році, 16 квітня. Виїжджали з дітьми двома машинами: в одній — четверо людей, у другій — троє, а ще велика собака-ротвейлер і кіт. Поки їхали неодноразово потрапляли під обстріли, зокрема коли проїжджали Снігурівку, то прямо перед нами розстріляли машину, були поранені. Це було страшно. Ми взагалі не розуміли, куди їхати, що робити. Їхали через мінні поля, по розмінованих доріжках. Стан був просто жахливий”, — згадує жінка.
Рішення залишити Херсон було не спонтанним, а вимушеним. В окупації родина жила в постійному страху, особливо через те, що старший син Людмили з 2014 року служив в АТО. Російські військові перевірки, обшуки, атмосфера тотального контролю й дефіцит найнеобхіднішого поступово знищували будь-яке відчуття безпеки.
“Ходили по дворах, перевіряли людей, чоловіків роздягали, дивилися татуювання. Це страшно навіть згадувати. У місті не було нічого — ні медикаментів, ні продуктів. Ми стояли по пів дня в чергах, щоб просто отримати буханку хліба. Нерви вже не витримували”, — розповідає вона.
Із собою родина фактично не взяла нічого. Людмила каже: все життя довелося залишити вдома.
“Ми приїхали взагалі без речей. От просто в тому, що було на нас — труси, шкарпетки, майка… та документи. Більше нічого. Ні ложки, ні виделки. По дорозі купили дві чашки — і все. Перед нами люди по троє діб у полях ночували, тому ми розуміли, що головне — просто виїхати живими”, — каже переселенка.
Першим прихистком для великої родини стало село Педаси на Вінниччині, куди їх запросили знайомі. Там дали дах над головою, базові речі, допомогли пережити перші найважчі місяці після втечі.
“Нам дали будинок, постіль, каструлі, картоплю, цибулю — буквально все. Бо ми були без грошей, без нічого. Шестеро дорослих людей, і починати треба було з нуля. Але після Херсона навіть просто можливість спати спокійно вже була величезним полегшенням. Ми не очікували такої підтримки й дуже вдячні за все, що вони зробили для нас”, — говорить Людмила, ледь стримуючи сльози.
Попри тепло людей, життя в селі мало свої труднощі: магазин працював лише кілька разів на тиждень, транспорт був нестабільним, а доступ до необхідного — обмеженим. Згодом племінниця, яка вже перебралася до Чернівців, повідомила про можливість оселитися в гуртожитку, і родина переїхала туди.
Саме у Чернівцях життя знову почало змінюватися. Уже тут Людмила пережила ще одну важку втрату — смерть чоловіка. Та навіть після цього змогла поступово шукати нові сенси, нові опори й маленькі радощі.
“Тут нас добре прийняли, немає на що скаржитися. А взагалі я завжди кажу: є дах, є кухня, холодильник, вода — вже добре. Після всього пережитого починаєш зовсім інакше дивитися на прості речі”, — каже вона.
Читайте також:“Я теж боялася виїжджати”: переселенка з Мирнограда розповіла, як випадково опинилася у Чернівцях і чому радить не чекати до останнього
З часом маленька кімната в гуртожитку почала перетворюватися не просто на тимчасове житло, а на простір, де знову з’явилося життя. Людмила почала відвідувати Гончаренко центр, жіночий клуб “Вільна Чернівчанка”, а нещодавно — і Херсонський хаб, який відкрився у місті. Саме там їй допомогли речами першої необхідності, запросили на нові майстер-класи й дали ще одну важливу річ — відчуття спільноти.
Стіни її кімнати тепер прикрашені картинами, намальованими за клітинками, малюнками на альбомних аркушах, декоративними виробами, зробленими власноруч. Вона дістає невелику скриньку, де акуратно складає брошки, створені під час занять у клубі. Серед них особливо привертає увагу чорний декоративний кіт — ще один символ її нового етапу, творчості й здатності знову наповнювати простір сенсом.
“Я знайшла собі заняття, щоб серце не так боліло. Ходжу на малювання, вирощую сенполії, створюю затишок там, де ми є зараз”, — посміхається жінка.
Квіти стали її особливою терапією. У кімнаті — десятки фіалок, папороті, гортензії, спатифілум, монстера. На підвіконні навіть два стелажі поставили, аби було куди розмістити квіти. Більшість із них з’явилися тут уже після переїзду, коли довелося буквально з нуля створювати новий простір. Поруч розквітає тендітна хризантема — ніжно-молочна й трохи недоречна у цю пору року, наче протестуючи проти календарів.
“Все почалося з однієї фіалки. Жінка продавала маленькі квіти й просто запропонувала: “Візьміть собі”. Я взяла. Потім ще одну. Потім ще. І так поступово все розрослось. Мені захотілося створити затишок, бо всі мої квіти залишились удома, в Херсоні. Тут я ніби вирощую нове життя”, — розповідає Людмила.
Коли у кімнаті вже стало замало місця, почала прикрашати й кухню, де щодня під час приготування їжі зустрічаються сусіди по гуртожитку — такі самі переселенці, які знайшли прихисток на Буковині.
Особливо тепло вона говорить про папороть, яку випадково отримала майже засохлою від незнайомки на ринку.
“Жінка просто сказала: “Візьміть безкоштовно”. Він був маленький, сухий, майже мертвий. А тепер виріс у великого красеня. І я так дивлюсь на нього — і ніби на себе теж. Здавалося, що вже все, пропадеш. А потім потроху оживаєш”, — усміхається вона.
Сьогодні Людмила навчилася особливо цінувати прості речі: дах над головою, кухню, можливість помитися, власноруч прикрасити кімнату, виростити нову квітку чи створити прикрасу. Але попри новий побут, творчість і поступове відновлення, її головне бажання залишається незмінним.
“Я просто хочу додому. Щоб можна було повернутись. А поки — створюю затишок тут. Бо жити треба далі”, — говорить жінка.
Читайте також:“Пам’ять, яку не відібрати”: маріупольчанка Валерія Ганзюк збирає фото для серії картин про Донеччину
Поки тривала наша розмова, двері кімнати Людмили майже не зачинялися. Спершу зайшла сусідка по гуртожитку зі смартфоном у руках — просила допомогти розібратися з оформленням зимової підтримки, яку в народі називають “тисячею Зеленського”. Людмила впевнено взяла телефон і почала пояснювати, куди натискати, що перевіряти й як не припуститися помилки.
Щойно ми почали збиратися, на порозі з’явилася ще одна жінка — теж зі смартфоном і черговим питанням уже щодо оформлення чи то подачі документів через “Дію”. Людмила знову терпляче взялася допомагати.
У цій невеликій кімнаті, заставленій фіалками, картинами й виробами, вона давно стала не просто переселенкою. Для сусідів поруч Людмила — це людина, яка підкаже, підтримає, пояснить і допоможе. Жінка, яка, втративши дім, зуміла створити новий простір тепла не лише для себе, а й для тих, хто опинився поряд.