В Одесі відбулася акція, присвячена проблемі повернення полонених і зниклих безвісти українських захисників та цивільних осіб. Учасники заходу наголосили на важливості активної позиції суспільства і державних структур у цій справі, підкреслюючи, що байдужість може стати зброєю на боці ворога. Організатори акції закликали громадськість не залишатися осторонь і долучитися до боротьби за звільнення тих, хто потрапив у полон або зник безвісти внаслідок агресії. Серед учасників були
У неділю, 3 травня, в Одесі відбулася традиційна акція на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників України, а також цивільних. Вздовж дороги простягалися прапори бригад, портрети Героїв та плакати, аби нагадати суспільству про тих, на кого чекають вдома місяцями й роками діти, батьки, дружини, брати та сестри, близькі та друзі, побратими. Небайдужими залишалися водії, що проїжджали повз, підтримуючи учасників акції гучними сигналами. На акції побувала й журналістка видання«Південь сьогодні».
У перший тиждень травня акція відбулася на проспекті Шевченка. Заклик «Сигналь за тих, кого чекають» — на одному з плакатів. Водії автівок та міських автобусів звертають увагу — один за одним лунають сигнали. Для родин захисників цей жест є важливим, адже таким чином суспільство відповідає: «Ми пам’ятаємо, ми підтримуємо».
Серед учасників акції родини, які не мають жодної звістки про безвісти зниклих захисників, а також родини, яким відоме їхнє перебування у полоні лише з неофіційних джерел. Є також і ті, хто нагадує про своїх цивільних рідних, яких незаконно утримує у неволі росія. Усіх їх об’єднує сподівання повернути близьких додому, або хоча б дізнатися, чи живий. На жаль, надходять і трагічні звістки. Серед тих, хто відвідує акцію — рідні полеглих Героїв. Багато учасників розповідають нам — саме тут вони відчувають підтримку і єдність, дають один одному сили боротися далі.
«Ми намагаємося привертати увагу суспільства та усіх структур з пошуку та розшуку, щоб не було нікому байдуже. Бо байдужість вбиває. Байдужість — це також зброя, але зброя на боці ворога. Я вважаю, що ніхто не має права бути байдужим… Завдяки цим хлопцям ми маємо сьогодення, каву, ліжко, дах над головою… Кожен обмін ми дуже чекаємо, кожного разу сподіваємось і розчаровуємось — коли немає наших. Але дуже радіємо за родини, які стають щасливішими, повертають своїх рідних. Обміни мають відбуватися, і держава, структури мають робити все, щоб повернути наших воїнів додому», — каже Олена, дружина безвісти зниклого захисника Сергія Краснянського.
Понад усе сім’ї мріють зустріти автобус, що повертається з обміну, з якого на рідну землю вийде їхня близька людина
«Стараємось не пропускати жодну акцію. Ходимо на всі заходи і боремося… Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна і наші діти були вдома. Щоб ми відчули життя. Ми ж теж хочемо жити в нашій країні, і щоб жили наші діти! Хочу знайти свою дитину, щоб він був вдома. Він у мене дуже любив машини, мріяв поїхати кудись далеко, у Казахстан хотів поїхати. Я дуже хочу, щоб він повернувся додому. Я вклала в нього життя, у мене чудовий син. Це моя родина. І хочу, аби кожний, хто стоїть тут, отримав гарні новини: що їхній родич, син, чоловік, брат, що він їде додому. Хочу зустріти той автобус, який їде з нашими!» — наголосила мати безвісти зниклого Олександра Бойченка Оксана.
Любов вийшла на акцію, аби нагадати про цивільних полонених. Її чоловік Іван потрапив у ворожу неволю, перебуваючи в окупованому Херсоні у 2022 році. Про це рідні чоловіка дізналися від тих, хто вже повернувся з полону, а також земляків, які залишились в російській окупації. Востаннє сім’я мала зв’язок з Іваном у 2023 році. Відтоді їм невідомо, де Іван перебуває…
«У Міжнародному Комітеті Червоного Хреста коментують, що російська сторона не підтверджує. Його забрали на окупованій території 16 серпня 2022 року, а вкінці 2022 року хлопці, які вийшли з полону, дзвонили й казали, що він знаходиться там, тримається. Потім люди дзвонили мені вже з окупованої території сказали, що він там, допомагали, ліки передавали, одежу, їжу туди… Сьогодні ми навіть не знаємо, де він. Я телефонувала на окуповану територію, де його тримали, — вони нічого не коментують. Кажуть, вивезли…»
Інна шукає свого безвісти зниклого брата. Родина дізналася, що захисник потрапив у полон, проте офіційно це не підтверджено — в особистому кабінеті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими вказано: «Полон (інші джерела)». Зауважимо, що статус відіграє важливу роль, адже тривалий час зазначалось, що більше шансів на обмін мають саме офіційно підтверджені полонені. Втім, останні обміни дають надію, адже поверталися додому й ті захисники, які мали також такий статус як «Полон (інші джерела)» та статус безвісти зниклого.
«Підтверджено тільки з відео, стоїть в Координаційному штабі в особистому кабінеті «Полон (інші джерела)» і більше ніхто не підтверджує. В МКЧХ зверталися декілька разів. Була одна відповідь, що за цей час полону було подано один раз на російську сторону запит про його перебування. Ну і, як нам повідомили, — немає відповіді. А коли був поданий запит: на початку пошуку, чи коли відео було надано…? На мою думку, МКЧХ не працює. Хоч вони й благодійна структура, як вони себе позиціонують, але їх там допускають у дві чи три колонії і все… Але як показала практика, хоч нам розповідали, що непідтверджених МКЧХ полонених не міняють, — 193 людини з останнього обміну з Чечні були всі непідтверджені. У 192 людей був статус «Полон (інші джерела)», в однієї людини взагалі не було підтвердження ніякого. Є надія…»
До акції у цю неділю доєднався також іноземний доброволець ЗСУ з Литви — бойовий медик Міндаугас на псевдо «Чек». Він розповів, що вже два роки боронить Україну у лавах армії й вірить, що у такі важкі часи українці мають підтримувати один одного, й особливо — військових і їхніх родин:
«Я думаю, всі люди, які є свідомими, не можуть тікати, просто сидіти вдома і казати: «Це не моя війна». Я не міг бути у Литві. Мені було важливо бути тут, разом з вами, і служити. Україна стала моїм домом. Звичайно, що страшно, але коли маєш віру і довіру, то знаєш, що Перемога наша. Ця акція для хлопців і дівчат, які зникли безвісти, — це дуже важливо. Це, по-перше, важливо для військових: що народ не забуває. Тому що коли наші хлопці і дівчата у полоні, ворог каже: «Ти для України неважливий, про тебе не хочуть нічого знати». Але ми бачимо, що це неправда. І дуже важливо нам, як військовим, знати, що ми не самі, що ця війна є нашою — не тільки війна для військових. Важливо боротися за те, щоб Одеса завжди буде українською Одесою. Де бережуть мову, культуру, вишиванку, колядку…»
Також під час акцій учасники продовжують звертатися до усіх уповноважених державних та міжнародних структур. Як розповіла нам організаторка акцій Вікторія Азанова, на сьогодні залишається проблемним питання комунікації з відповідними установами, адже більшість родин не може отримати чітких відповідей на свої запитання. Й, окрім того, часом, за словами Вікторії, посадовці дозволяють собі зневажливе ставлення до родин, що, зокрема, вона спостерігала під час нещодавньої зустрічі в Одесі з представниками Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та Міжнародного Комітету Червоного Хреста.
«У нас відбулася зустріч усіх родин Одеської області, міста Одеси, інших областей, які проживають тут, – з представником Уповноваженого ВР з прав людини, з представниками Координаційного штабу, також представниками МКЧХ. Ми зрозуміли таку страшну загальну тенденцію: у нас, на жаль, зустрічі відбуваються лише задля звітності: зустріч відбулася. Але ніхто не хвилюється, чи була ця зустріч корисною для людей, чи отримували вони якісь відповіді. Люди, які прийшли, підготувалися, 90% питань були не емоційними, стосовно кваліфікації роботи цих установ, але ми чули: «Пишіть звернення, телефонуйте на гарячу лінію», — конкретики не було. На жаль, була і хамська поведінка. Ми йдемо задля того, щоб нас почули, щоб проводили аналіз своєї роботи, дослухалися до рідних, які в пошуках роками. І ми очікували, що нас почують, намагатимуться вжити якихось заходів, покажуть, що вони працюють, а не посилатимуть людей по колу. Тобто якщо це робиться на верхівці — приїхав представник Уповноваженого ВР з Києва, то що тоді казати про якісь районні та обласні центри… Коли ти розумієш, що тебе не хочуть бачити, чути, у людей з’являється недовіра. Там елементарно людяності та емпатії не було… Частина родин встали й пішли, коли зрозуміли, що там хамовита поведінка, вони не отримують відповідей на свої питання. Інші чекали, а потім, коли стало зрозуміло, що нічого не буде, також пішли, а вкінці звучало: «Ганьба».
Вікторія наголосила, що важливо впровадити систему регулярного опитування родин відповідними установами, аби простежувати реальну ефективність діяльності структур, особливо коли йдеться про роботу державних органів.
«Я б хотіла, щоб цей механізм роботи переглянули, переглянули ефективність, створили якусь спеціальну комісію, яка буде протелефоновувати людей і запитувати раз на місяць чи раз на три місяці: «А чим вам допоміг такий-то офіс? Чи є ефективність цього офісу, чи ви шукаєте інформацію самі?» І тоді, мені здається, цією роботою будуть більш зацікавлені. Завдяки нашим рідним у цих людей є робота, ми сплачуємо податки на їх утримання. Але вони неефективно виконують свою роботу. Так ще й елементарно ми не побачили вдячності… Ми пішли туди й відчували себе ніким. Як може нас почути світова спільнота, якщо нас не чують свої люди».
Серед найголовніших питань родин безвісти зниклих та полонених захисників, про які згадували учасники акції, — звітність стосовно конкретних дій структур та результатів роботи. Адже, наголошують вони, сім’ї залишаються не тільки у невідомості стосовно долі найрідніших, а ще й у невідомості щодо дій відповідальних за їхнє повернення структур. Тож, у деяких родин складається стійке враження, наче усі офіційні зустрічі — це лише формальність.
«Саме тому сьогоднішнє моє гасло: «Звітність не дорівнює результат». Ми повинні бачити від своєї держави конкретні кроки», — підсумувала організаторка акцій.
На питання, як підтримати родини безвісти зниклих та полонених захисників і цивільних, учасники акції відповідають: поширювати інформацію про такі заходи, доєднуватися до акцій, допомагати Збройним Силам, які продовжують виборювати незалежність України, а також не забувати вшановувати пам’ять полеглих Героїв, завдяки яким життя в українській Одесі триває. А почати можна мінімально з жестів поваги – тих самих автомобільних сигналів, слів підтримки, допису у соцмережах.
В Одесі акції на підтримку безвісти зниклих та полонених військовослужбовців і цивільних проходять щонеділі. Охочі долучитися можуть слідкувати за анонсами у соцмережах організаторки Вікторії Азанової – запосиланням. Детальніше про мету акцій читайте у попередніх публікаціях за посиланнямитутітут.