Вчили вимову, щоб співати зі мною: як Валерія Вовк просуває українську музику у США

Побудувати музичну кар’єру в США з нуля — виклик, на який наважиться не кожен. Для української співачки та авторки пісень з ОдесиВалерії Вовкцей шлях розпочався з дитячої мрії.

Творчість Валерії вирізняєтся емоційним вокалом і сучасним звучанням народної музики. Відео її виступів збирають мільйони переглядів у соцмережах.

У 2018 році вона отримала стипендію Berklee College of Music, а після випуску у 2022 переїхала до Нью-Йорка, де почала працювати над власною музикою та випускати авторські релізи, зокрема альбом Кінець моїх шляхів.

У 2024 році Валерія Вовк здійснила тур США в межах Культурного десанту та вела активну культурну адвокацію України через музику. У 2025–2026 роках вона провела три благодійні тури як амбасадорка фонду Тихо і Mriya Inc, зібравши понад $70 тис. на транспорт для ЗСУ.

Колишній гітарист гурту Брати ГадюкіниАндрій Партикаексклюзивно для Фактів ICTV розпитав співачку про те, як працює індустрія у Сполучених Штатах, як Кобзар Шевченка став натхненням для пісень у Бостоні та як подолати страх перед невідомим.

– Ви вже доволі багато років проживаєте в Америці. Там дуже конкурентний ринок. Як ви на це взагалі наважилися?

– Я з дитинства мріяла потрапити в Америку, саме у Нью-Йорк.

Я слухала американських виконавців, дивилася фільми й серіали. Бачила, як герої моїх улюблених шоу вступають у великі музичні коледжі, і так у мене сформувалась мрія. Я почала цим жити.

Найбільше мене захоплював рівень і формат освіти в Штатах, і я дуже хотіла колись отримати цей досвід.

– У скільки років ви потрапили в США?

– 19 й одразу в Берклі?

– Так, одразу. Я починала навчання в Берклі у Валенсії, в Іспанії, за програмою First Year Abroad. А вже в 20 років переїхала до Бостона.

– Що ви відчули, коли потрапили в це дуже конкурентне та професійне середовище найтоповішого музичного вишу світового рівня? До того ж у цьому середовищі можуть як підтримати, так і розчавити.

– У Берклі дуже сильна підтримка не тільки академічна, а й психологічна. Там реально створюють середовище, в якому тобі комфортно розвиватися.

Для мене це був абсолютно новий досвід. В Україні я теж займалась музикою, але це зовсім інший рівень свободи. Ти сам обираєш предмети, напрям, можеш досліджувати те, що тобі цікаво.

І паралельно тебе готують до реального життя, як стати професіоналом і самостійно будувати кар’єру.

– Про кар’єру ми також неодмінно поговоримо, а поки – кілька порад, як адаптуватися на новому місці?

– Головна порада бути чесним із собою. Вкладатися в свою справу і вірити в неї. Шукати зв’язки, братися за різні можливості для росту, особливо на початку, не перебирати.

Ти ніколи не знаєш, куди приведе якась зустріч чи співпраця, особливо в такому місті, як Нью-Йорк. І ще – дозволяти людям допомагати тобі, і водночас допомагати іншим, коли можеш.

– Яку першу пісню у США ви написали?

– Під час першого семестру в Бостоні я брала клас із написання вокальних партій — дуже його любила. У нас було завдання написати акапельний твір.

Тоді я створила пісню У полі, яка згодом увійшла до мого першого EP (з англ. extended play — мініальбом, —Ред.). Перед тим я була в Україні й читала Кобзар, і, мабуть, дуже надихнулась, бо взяла за основу сюжет Катерини Шевченка. Цю пісню почув гітарист і продюсер Мікеле Ромео, який теж навчався в Берклі, і запропонував разом її спродюсувати.

Зараз смішно згадувати, бо демо було дуже слабке за якістю, і я співала всі партії сама. Але саме завдяки цьому ми разом зробили мій перший EP під час Covid-19. Ми досі співпрацюємо і виступаємо разом у Нью-Йорку.

– Ви ще й інші пісні переспівуєте? Бачив у соцмережах.

– У 2022 році я глибше занурилась у вивчення української музики, від народної до сучасної. Мені тоді дуже хотілося заземлитися, знайти глибший зв’язок зі своїм корінням.

Зростаючи в Одесі, я багато чого просто не знала, і вирішила це надолужити вже в дорослому віці.  Я почала записувати кавери на пісні, які відкривала для себе, вивчала їхній контекст і ділилася цим із аудиторією. Відчувала в цьому велику цінність.

– Які були ваші відчуття, коли почалась повномасштабна війна? Ви були далеко від України, але музиканти – це, зазвичай, чутливі люди. Які у вас були емоції?

– Це було дуже страшно. Я була у студії, записувала пісню вночі, коли дізналась про початок повномасштабної війни. Одразу зв’язалась із сім’єю.

Найсильніше пам’ятаю цей стан, коли прокидаєшся зранку, згадуєш, що сталося, і тебе огортає страх. І ти просто починаєш діяти.

Ми щодня ходили на протести, потім я почала їх організовувати. І це мене багато чому навчило. Я почала самостійно організовувати і протести, і згодом – концерти.

– Ви обрали шлях робити кар’єру у США з українською музикою. Що вас на це надихнуло?

– Я дуже люблю українську мову і хочу, щоб її чули не тільки українці, а весь світ. Щоб її впізнавали. Вона неймовірно мелодійна й лагідна, і для мене справді є задоволенням просто нею говорити.

Із часом я зрозуміла, що в українських піснях я найбільш щира, і люди це відчувають, навіть якщо не розуміють мови. Бо мова емоцій – універсальна.

До речі, під час мого останнього туру американці в кількох містах купували квитки, щоб заспівати зі мною на сцені. І вони обирали саме українські пісні, вчили вимову, репетирували і дуже класно виступали. Це було неймовірно.

– Ця ідея мені дуже близька. Що ви порадите послухати зі свого репертуару нашим читачам?

– Я випустила альбом нещодавно, який називається Кінець моїх шляхів. Я не думала, що він депресивно так звучить, але як є. Там є пісня з такою ж назвою.

Вона про стан, коли ти знаходиш місце, де тобі добре і спокійно, і більше не хочеш нікуди тікати.

Сам альбом ми робили разом із моїм хлопцем Сантьяго Арамбуру. Він із Мексики, я з України, і вийшов дуже цікавий мікс. Насправді музика там доволі легка і навіть світла.

– Яким був початок карʼєри після випуску?

– Після випуску з коледжу я відчувала багато тиску і очікувань від себе. Здається, що після навчання ти вже маєш чітко знати, що робити далі, але це не так. Ти залишаєшся сам на сам із собою і мусиш сам шукати шлях.

Я пробувала різні музичні напрямки і поступово зрозуміла, що, поки я молода, я можу дозволити собі ризикнути і займатися тим, що справді люблю. І вірити, що це мене кудись приведе.

– Стрибнути в невідоме заради задоволення – це круто звучить. Конфуцій казав: “Займайся улюбленою справою – так ти ніколи в житті не будеш працювати”. Його цитує багато бізнес-тренерів, тому це, напевно, один зі шляхів прожити життя щасливо.

– Це звучить красиво, але насправді на початку ти ціла команда для самого себе. Ти і менеджер, і продюсер, і SMM, і організатор концертів. Тобі треба домовлятися з людьми, рахувати бюджети, робити постери, продавати квитки, дуже багато всього.

Зараз у мене вже поступово формується команда, і стає легше. Я можу більше фокусуватись на музиці. Але на початку так не було.

– Цей шлях всі проходять. Я колись організовував концерти, і один супермегатопменеджер медійного ринку прийшов і запитав: “Хлопці, у вас є ведучий?”. Ми кажемо, що в нас немає, але в нас і грошей на це немає, бо в нас дуже маленький бюджет. Він каже: “Нічого, я проведу цей концерт безплатно”. І на цій стратегії людина досягнула шаленого успіху, дуже великого успіху.

– На початку я часто погоджувалася виступати заради досвіду і нових контактів, що згодом привело до платних виступів і турів.

Коли я пройшла до Берклі, моє ціллю було розвиватися як композитор і продюсер для того, щоб просувати свої пісні.

Після випуску я розглядала різні варіанти роботи в індустрії, бо в мене не було фінансової підтримки і доводилось розраховувати на себе. Але, попри те, я вирішила сконцентруватись на власному проєкті почала його розвивати.

– Не страшно? До речі, страх дуже багато кому заважає взагалі в житті чогось досягнути. З іншого боку – це прекрасний інстинкт виживання. Він потрібен. Але саме в творчості чи в кар’єрі, в якій ви в фазі стосунків зі страхом перебуваєте?

– Мені досі страшно. Але я навчилась з цим працювати. Якщо страшно, просто йдеш і робиш, а далі дивишся, що буде.

Страх – це не щось погане, це нормальний механізм. Але він не має тебе зупиняти. Бо якщо слухати тільки страх, можна взагалі нікуди не рухатись.

– Є якась пісня, яка допомагає подолати страх?

– Пісня, яка називається Не мовчи. Вона про те, що треба бути чесним з собою, не ховати свої емоції, не боятися жити, а проживати просто момент і дивитися, куди тебе життя поведе.

– Що ви можете сказати молодим людям, які зараз вагаються. Їхати навчатися до США чи ні?

– Я думаю, що це дуже круто, коли наша молодь здобуває освіту за кордоном і потім може використовувати цей досвід. Знову ж таки – у розвитку.

Наприклад, у моїй ситуації це добре з багатьох причин. Тому що, по-перше, якщо ти до того взагалі нікуди не їздив, ти бачиш світ, яким він може бути. Ти бачиш, як живуть інші люди далеко від твого дому, і це дуже сильно відкриває твій розум, твоє світосприйняття.

По-друге, освіта дійсно тут дуже-дуже сильна. І я колись мріяла, що я увесь цей досвід зберу і в майбутньому зроблю свою школу музики в Україні. Я зараз працюю вчителем і, можливо, колись до цього прийду. Я думаю, що нам є багато чому повчитися.

Тому я думаю, що це чудова ідея. Якщо є така можливість. До того ж сюди зʼїжджаються навчатися люди з різних країн. Це такий музичний хаб великий.

– Я виступила в десяти містах і зібрала майже $20 тис. у співпраці з фондами Тихо і Mriya Inc на евакуаційні машини для військових.

Це був мій перший тур з авторською програмою. Раніше я більше виступала з каверами і робила акцент на культурній адвокації: розповідала про українську музику, композиторів, контекст.

Цього разу була тільки я, клавіші і моя музика. Я дуже хвилювалася, але щаслива, що все минуло успішно. І дуже вдячна всім, хто долучився.