Львівський театр представив у Запоріжжі виставу "Божественна комедія", що викликала жваві обговорення серед глядачів. Постановка, яка поєднує елементи театрального вертепу та сучасної драматургії, стала справжнім випробуванням для місцевої аудиторії. Унікальний підхід до класичного твору Данте Аліг’єрі втілюється через метафори української реальності, зокрема через образи дисидентів і мандрівників. Головні герої вистави — це не лише персонажі давньої істор
Вистава Львівського академічного театру імені Лесі Українки "Божественна комедія", яку показали у Запоріжжі в межах мистецького форуму "Тарасов парк", стала однією з найбільш обговорюваних театральних подій міста за останній час.
Показ у театрі імені Магара зібрав повний зал - вільних місць не було навіть на балконі. Здається, подивитися виставу прийшли всі, хто встиг дістати квитки.
Після показу у соцмережах розгорнулася жвава дискусія: глядачі розділилися на два майже протилежні табори. Одні зізнаються, що не зрозуміли виставу, називають її хаотичною і перевантаженою. Інші - навпаки захоплюються, говорять про сильне враження і навіть натякають, що "просто не всі готові до такого мистецтва".
Втім, у цьому розходженні є одна спільна річ: байдужих не залишилося. Кожен, хто побачив "Божественну комедію", вийшов із неї з емоціями - і бажанням про це говорити.
Перше, що відчуваєш під час перегляду - це масштаб і візуальна продуманість. Костюми, декорації, музика, світло - все працює на ефект уже з перших хвилин. Деякі сцени буквально вражають: наприклад, на початку на сцену падає каміння - і воно дійсно падає.
Втім, дуже швидко стає зрозуміло: "Божественна комедія" - це не вистава у класичному сенсі. Тут немає звичної структури з чітким сюжетом і послідовним розвитком подій.
Скоріше, це дійство на межі театру і перформансу, де одна сцена перетікає в іншу, а глядач не завжди встигає зафіксувати момент переходу. Це не класична "Божественна комедія" Данте, а вільна варіація на її тему.
І саме тому спочатку виникає розгубленість: якщо чекати зрозумілої історії, її тут просто немає. Це, скоріше, потік образів і станів, який більше проживаєш, ніж раціонально можеш пояснити.
Втім, така форма - цілком свідоме режисерське рішення.
Режисер виставиДмитро Захоженкопояснює: спочатку команда взагалі рухалася в іншому напрямку.
"Ця вистава взагалі задумувалась від самого початку як вертеп. Театр попросив мене зробити веселий вертеп. Ну, бо зима, на Галичині то люблять, думали, зараз зробимо щось веселеньке. І ми покликали Мар'яну Садовську. Це така мисткиня фантастична. Ми з нею поговорили - і вона каже: "Я не хочу робити вертеп". Я кажу: "Та я теж".
Зрештою від цієї ідеї залишився не жанр, а принцип - циклічність і рух крізь темряву до світла. Саме тому в основу вистави лягла не стільки сама "Божественна комедія", скільки її внутрішня логіка.
"У Данте, треба спуститися в пекло і дійти до самого центру. І тільки тоді можна вийти до світла. Іншого шляху, на жаль, немає",- ділиться режисер.
Цей рух - вниз, у темряву, а потім угору - перегукується і з традиційними обрядами, пов’язаними з зимовим циклом:
"Як взагалі виникла вертепна традиція… Уявіть: зима, день стає все коротше, коротше, а ніч - довше і довше. І в якийсь момент ти не знаєш, чи це взагалі закінчиться… Може, сонце взагалі помирає. І тоді народжується обряд - як спосіб пережити цей момент і ніби "запустити" сонце знову. Бо обряд - це завжди дія".
Тобто і в культурі, і у виставі працює одна ідея: щоб дійти до світла, спочатку потрібно пройти через темряву.
Одночасно крізь всю виставу проходить інша асоціація - про сам спосіб існування української культури. І ця ідея, за словами режисера, з'явилася теж у процесі створення постановки.
"Мені це дуже перегукується з українською культурою - безкінечно, вибачте, задовбаною до краю культурою, яку постійно знищують, але яка ніяк не може зникнути і продовжує якось жити", - каже Дмитро Захоженко.
Один із найбільш несподіваних режисерських ходів - головного героя, Данте Аліг'єрі, грає жінка, акторка Наталія Мазур.
Причому її персонаж існує одразу в кількох площинах: з одного боку - це сам Данте, з іншого - узагальнений образ сучасного українського митця. Це не проговорюється прямо, але поступово зчитується через деталі і контекст.
На початку це може збивати з пантелику: хто перед тобою і як це розуміти. Але з часом ця умовність перестає заважати.
Водночас у виставі тема вертепу раптом набуває максимально конкретного, майже документального звучання. Йдеться про історію так званого "арештованого вертепу" - реального явища з українського дисидентського середовища 1970-х років.
Це були різдвяні колядування і вертепні дійства за участі українських митців і дисидентів — Олени Антонів, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Ірини та Івана Калинців та інших.
У виставі ця історія з’являється в одній із найсильніших сцен.
На сцені актори виходять у костюмах із телевізорами замість голів - і в цих "екранах" ніби проступають фрагменти реальних людей і подій. Далі сцена переходить у реконструкцію: арешти, допити, протоколи.
Звучать реальні тексти слідчих документів - спочатку з радянського часу, а потім і з сучасного контексту російсько-української війни.
І в цей момент особливо відчутною стає паралель: різні епохи, але дуже схожі механізми тиску і страху.
Вся вистава розгортається як серія епізодів. Герой ніби переходить із одного простору в інший - зокрема у сцену, де він їде автобусом у пекло.
Тут відбувається несподіваний і майже парадоксальний момент: одна з пасажирок починає народжувати, і це викликає розгублену реакцію водія - мовляв, "у нас не народжують, це ж пекло".
Для мене особисто ця сцена дуже точно показує сучасне життя українців під час війни. На початку повномасштабного вторгнення здавалося, що життя закінчилося, але - воно триває. І зараз у Запоріжжі, за кілька десятків кілометрів від лінії фронту працюють школи, люди народжують дітей, заводять тварин, роблять ремонти...
І саме ця паралельність - коли "пекло" і "життя" існують одночасно - стає головним парадоксом. Його складно раціонально пояснити - можна тільки прожити. І сцена про народження в автобусі яскраво ілюструє: життя триває навіть там, де, здавалося б, воно неможливе.
Ще одна важлива сцена, передфінальна - подружня сварка. Письменник у кризі, його не друкують, він відчуває повний провал. Між ним і дружиною вибухає конфлікт.
У фіналі цієї сцени вона каже:
"Треба танцювати навіть коли немає сил, щоб зійшло сонце".
Після цього герої ніби переходять у інший стан і піднімаються вгору сходами.
Для мене ця сцена - умовне "чистилище" (у логіці "Божественної комедії") - момент, де людина ще не в "світлі", але вже і не в повному падінні. І це дуже точно описує стан, який дуже легко впізнати на власному досвіді.
Бо є моменти, коли все ніби розвалюється: не виходить робота, немає ясності щодо майбутнього, зникає відчуття опори, і здається, що сил не залишилось зовсім.
Але ти все одно змушуєш себе рухатися - працювати, спілкуватися, кудись їхати, щось робити, навіть коли внутрішньо це дається важко.
І тоді фраза про "танцювати, щоб зійшло сонце" починає звучати як дуже проста формула виживання: рухатися далі, навіть не знаючи достеменно, чи буде "хепі-енд", але з надією, що сонце для тебе зійде.
Загалом, якщо підсумувати особисте враження, одразу після вистави у мене були дві паралельні думки.
Перша - це було дуже круто. Друга - я далеко не все зрозуміла. На початку воно не складалося в якусь цілісну картину, і я кажу це абсолютно чесно.
Але вже трохи пізніше, десь за пів години, раптом прийшла думка: цю виставу, можливо, і не варто намагатися зрозуміти суто розумом.
Вона більше про відчуття, ніж про логіку. І коли ти починаєш сприймати її саме через емоцію, через стан, тоді все раптом стає логічним - як би парадоксально це не звучало.
Бо і класична "Божественна комедія" - це ж теж не пригодницька історія про мандрівку потойбіччям. Це алегорія, історія про внутрішній шлях людини: кризу, падіння і вихід до світла.
І, по суті, в сучасній інтерпретації, яку показав театр, ця ідея зберігається. Ми знову бачимо людину в кризі - але тепер поруч із цим з’являється образ українського митця, який проходить свої власні внутрішні злами, втрати, провали і поступово шукає в собі сили, щоб піднятися.
І сам режисер Дмитро Захоженко фактично говорить про те, що театр не зобов’язаний "пояснювати" - він має викликати реакцію:
"Задача театра - не розважати, хоча я нормально ставлюся до різних видів вистав.
Але багато того, що ми сприймаємо як театр, - це наслідки радянського театру. Причому такого, ну… досить закостенілого. Він був дуже уніфікований: що в Ташкенті, що у Львові, що в Ужгороді - все приблизно однакове. І в людей сформувалось уявлення: театр - це отак має бути.
А театр може бути різним. Може бути незручним, може бути страшним, може бути неприємним. Може бути смішним, легким. Він не має бути обов’язково зрозумілим одразу, це не його задача. Головне - що театр з тобою робить".
І врешті, я думаю, ця вистава не лишає байдужим не тому, що її можна одразу пояснити. А тому, що вона зачіпає і не відпускає після завершення. Вона не дає готових відповідей, але змушує пройти цей шлях - крізь темряву до світла. І, можливо, саме в цьому її сенс.
Фото: Христина Куч, Театр Лесі Українки