На Волині зупинилося серце захисника, який у мирному житті був директором школи. Військовий, знаний серед побратимів як «Генерал», віддав своє життя за свободу та незалежність України. Його смерть стала великою втратою не лише для родини, а й для всієї громади. Цей чоловік поєднував у собі два світи: педагогічний і військовий. Як директор навчального закладу, він виховував молоде покоління, передаючи знання та цінності. У ті хвилини спокою він мріяв про світле майбут
18 квітня 2026 року зупинилося серце вчителя і захисника з Камінь-Каширської громадиЮрія Миколайовича Босака.Він пройшов війну, повернувся додому, але наслідки пережитого наздогнали його вже у мирному житті.
Історія захисника розповідає газетаПолісся.
Юрій народився у селі Боровне у родині вчительки та водія автобуса, був найстаршим із чотирьох синів. Відтак змалку звик брати відповідальність за інших та бути лідером. Після закінчення школи обрав учительський шлях — у Новій Руді викладав географію, паралельно навчався заочно у Луцькому педагогічному інституті. Відслужив строкову службу у внутрішніх військах: починав ще в радянському союзі у Челябінську, завершував уже в незалежній Україні на полігоні «Повурськ».
Згодом учителював у Боровному та Гуті-Боровенській. Саме там зустрів свою майбутню дружину Олену. У 1996 році пара відгуляла весілля. А з 2001-го Юрія Миколайовича призначили директором школи у Великому Обзирі, де їхня молода сім’я й осіла. Бог благословив їх чотирма діточками.
У серпні 2014 року Юрію Босаку прийшла повістка із військкомату. Хоча формально не підлягав мобілізації — всі діти були неповнолітніми, — він свідомо зробив вибір служити. Став гранатометником 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Щойно прибув у частину, як отримав трагічну звістку — померла мама. Побачити його знову у Мукачеві вже не сподівалися. Однак після похорону поліщук все ж повернувся на службу.
Саме тоді й народився його позивний — «Генерал». Адже черговий у казармі, побачивши Юрія Босака, що тільки-но приїхав із Волині, сплутав його із візуально схожим на нього генералом. Строковик кинувся доповідати про «прибуття командування». Ось так директор поліської школи і став «Генералом» у війську та носив цей позивний серед побратимів усі роки служби.
Після бойового злагодження на полігоні підрозділ вирушив на схід. У Луганській області спочатку стояли на блокпостах між Великою Чернігівкою та Великою Богданівкою. Згодом частину перебазували в Станицю Луганську. Тут Юрій отримав травму – порвав зв’язки. Лікувався в різних госпіталях і повернувся у свій підрозділ, коли їх перекинули в Донецьку область. Новий рік зустрічав на блокпосту біля шахти Ольховатка, згодом — на шахті Полтавській. А далі — Дебальцеве.
«Ми були там під час Мінських переговорів. Чесно скажу — ніхто з військових не вірив у ті домовленості. Обстріли не припинялися ні на хвилину. Сєпари просто поливали нас вогнем. Коли дали команду відходити, трасу на Артемівськ вже прострілювали. Тому виривалися полями. Дві бойові машини, які не завелися, довелося підірвати, щоб не залишити ворогу», — розповідав про свій шлях в зоні АТО у одному з інтерв’ю журналістам Юрій Босак.
Далі — пекло. Вижили дивом. Відійшли до урочища Поляна. Простояли там лише пів години — і це врятувало життя. Щойно рушили далі, як місцевість накрили «Гради». Навіть хто не вмів молитися, той у ту мить навчився. Захисники були геть чорні від продуктів горіння. Навіть вдома ще не могли відмитися…
Демобілізувавшись, Юрій Миколайович повернувся у гімназію. Наслідки бойових дій — травми, переохолодження — підірвали здоров’я. Педагогу встановили групу інвалідності. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, він знову пішов до РТЦК та СП.
7 березня 2022-го він вже був у Луцькому прикордонному загоні. Далі переведений до Донецького прикордонного загону, який з грудня того року був дислокований в район Соледару. Юрій Миколайович був водієм. Російська армія безжально стирала місто з адміністративної мапи, вагнерівці активно штурмували всі ділянки населеного пункту. Сотні загиблих з обох сторін.
У січні 2023 року Соледар перетворився на суцільну руїну. Українські військові, серед них і прикордонники, виривалися з оточення буквально крізь полум’я. Артилеристи, які прикривали відхід, навіть не знали, що в епіцентрі залишалися свої — настільки щільним був вогонь. Палало так, що один одного не могли побачити. Торжествували побратими, коли зі згарища й диму вийшов «Генерал». Вижив! Його авто, яким приїхав на фронт, вщент згоріло. Привіз додому лише ключі. А ще — нові поранення і загострення хвороб.
Після реабілітації захисник обороняв кордон на Сумщині, дбав про зведення нових укриттів. Деякий час стояв на захисті рубежів на Рівненщині. З квітня 2024-го служив на Харківському напрямку. Возив боєприпаси, провізію, виїжджав на позиції до Вовчанська. Згодом охороняв склади.У серпні 2024 року за станом здоров’я був демобілізований. Повернувся до рідної гімназії. Але й там не сидів склавши руки — проклав доріжки, оновив паркан, підлатав спортзал. Дбав про школу, якій віддав чверть століття життя. Зовсім нещодавно взявся ще й грубку переробляти. Вже й пісок завезли. Занедужав у великодні свята, потрапив у лікарню. На третій день лікування, 18 квітня, його серце раптово зупинилося… Йому було 53.
З юності він викладав географію, але побував тільки у декількох областях України. Бачив зелені Карпати й пляжі Одеси, але бачив і руїни Луганщини та ріки крові на Донеччині… Не встиг відвідати інші держави, поїхати у мальовничі місця закордоння. Мріяв, що повезе колись дружину з донькою на Скандинавське море. Не судилося. Подивиться красу світу, про яку десятиліттями розповідав своїм учням, тепер із небес.Честь і шана видатній особистості нашого краю – талановитому вчителю-директору та відважному оборонцю України!
Іванна ГАЙДУЧИК, село Великий Обзир.