Історія про те, як диригент з Черкащини зробив «Щедрик» відомим на весь світ

Яким було життя Кошиця та що його нині пов’язує з Черкасами?

«Як нікому іншому, Україна завдячує О. Кошицеві тим, що він своєю культурницькою благородною мистецькою місією зробив для Батьківщини чи не більше, ніж цілий дипломатичний корпус».

Михайло Головащенко, упорядник «Спогадів» Олександра Кошиця

На початку весни, у березні 2026 року, Черкаська обласна філармонія отримала ім’я Олександра Кошиця. Він – видатний диригент, етнограф і композитор, який свого часу дав почути світові «Щедрика» Миколи Леонтовича.

Олександр Кошиць зростав на Черкащині й вважав своє село Тарасівку – найкращим місцем на землі. Він залишив детальні мемуари, видані у двох томах «Спогадів», та упорядкував три томи щоденників «З піснею через світ». Про Черкащину, експедицію на Кубані, роботу диригентом та світові гастролі Олександра Кошиця крізь призму його власних записів – далі у матеріалі «18000».

Коли Олександрові було два роки, його сім’я переїхала у село Тарасівка Звенигородського повіту. Його батько, священник Анатолій Кошиць, отримав там парафію. У селі Ромашки Канівського повіту, де народився Олександр, сім’я жила бідно. Цього періоду Олександр не пам’ятає. Кошиці «стали на ноги» вже у Тарасівці.

Своїм домом Олександр вважав саме Тарасівку і писав про неї так: «Це ж та земля, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно найчистішу нашу мову, де сяє найясніше меж усіма сонцями сонце, яку вкрило найблакитніше небо; … земля з найкращими людьми на світі; одним словом найкращий куточок на світі, де стоїть моя люба Тарасівка! Хіба не правда? Хай хто посміє сказать інакше!»

Село Кирилівка й Тарасівка Звенигородського повіту, 1914 рік. Фото з книги «Спогади» Олександра Кошиця

Вдома у Кошиців спілкувалися українською: «Не було тої відірваності від національного ґрунту, як у міської інтеліґенції», – пише він у своїх «СпогадаÑ». Описуючи своє життя, Олександр Кошиць багато пише про пісні, які співали люди довкола. Наприклад, пригадує таке: «Літо. Чудовий вечір. Сестри ходять по садку, обнявшись, і співають «Баламута»: «Із‐за гори світ біленький, десь поїхав мій миленький». До них уже їздять женихи, і Маня закохана в Хіжнякова».

Мама Олександра, Євдокія, багато співала і дуже тішилася, що мала співочу родину. Співочим був і син Олександр.

У 1884 році він вступив доєпархіальноїбурси в Богуславі. Пишучи про цей період, Олександр Кошиць знову згадує про музику, якою було наповнене життя там. За його словами, найбільше «бурсаки» співали українських народних пісень, які «надавали тонус» дитинству в бурсі.

На залізничній станції у Корсуні у серпні 1890 року п’ятнадцятирічний Олександр разом із батьками вперше в житті сів на потяг. «Я так був повний свідомости, що їду залізницею, що не хотів сідати на лавку, відчувалося якесь чудове напруження, наче я разом стою й лечу на крилах у невідому далечінь,» – писав він. «Далі ставало щось нове, серйозне – життя серед дорослих.., а головне – у Києві». Олександр їхав на навчання до семінарії. У ці роки його «любов до співу переходила у якусь манію». Він почав грати на скрипці та піаніно, вперше почув справжній церковний хор, вперше потрапив на оперу. Семінарія тоді була «цілковито просякнута українським духом і українською піснею».

Олександр Кошиць – студент Духовної Семінарії, 1895 рік. Фото з книги «Спогади» Олександра Кошиця

Після завершення навчання у семінарії, недовгого вчителювання та важких іспитів у 1897 році Олександр Кошиць вступив до Київської духовної академії. Там здійснив свою мрію – став диригентом хору. У 1901 році здобув науковий ступінь кандидата богослов’я. А потім зробив «необдуманий крок» – одружився і став працювати на цукроварні. «Так от уся академічна наука, молодецька воля, а з нею й усі музичні мрії – все пішло до чорта», – писав він.

«Нарешті я вирішив хоч пішки, а тікати з цього проклятого місця», – пише Олександр Кошиць про роботу на цукроварні. Він надіслав листа архієрею у місто Ставрополь і той допоміг Олександрові вибратися. Він був щасливий. Переїхав у Ставрополь, де викладав у Жіночій єпархіяльній школі та педагогічному інституті. Згодом створив хор. Цей хор, і Олександра зокрема, звинуватили у виконанні «українофільських пісень». Через це, а також через сварки з дружиною, Олександр поїхав зі Ставрополя.

Олександр Кошиць – учитель гімназії в Ставрополі, 1903 рік. Фото з книги «Спогади» Олександра Кошиця

Тим часом композитор Микола Лисенко запропонував йому роботу в етнографічній експедиції. Завданням було записувати пісні кубанських козаків. Олександр погодився. Така його робота тривала три роки. За цей час Олександр Кошиць записав 500 пісень, 450 з яких – українські.

«Коли розмова заходила про ціль мого приїзду й роботи, тут була нагода вияснити моїм гостям значення пісні взагалі, а старокозацької, української зокрема, та дати невеличку історичну лекцію про Україну, Запоріжжя й Козацтво,» – писав Олександр. Кубанські козаки казали йому, що вони – теж запорожці й дивувалися, що Олександр «по‐запорозьки» говорить краще, ніж вони.

Влітку Олександр їздив станицями, зустрічався зі старими козаками (найстарішому був 101 рік), а взимку опрацьовував свої знахідки. Після цього надсилав збірники уряду Кубанського Війська. Ці збірники так і не видали. В Олександра залишилися чернетки, за які він отримав нагороду. Згодом їх також «загубили». Попри задоволення від роботи, Олександр розчарувався у хамському ставленні росіян до його напрацювання і в тому, що його не оцінили відповідно. Він писав: «Отак безтолково закінчилась справа найвищої культурної ваги! Так закінчувались в росії усі українські справи».

Продовжуючи експедиції на Кубані, у 1904 році Олександр повернувся до Києва. Працював у семінарії й поновив зв’язок із Миколою Лисенком. Той запросив його викладати у своїй школі. Паралельно Олександр відвідував «кляси композиції» у тій же школі як учень. Ще при школі діяв аматорський хор, де диригування Лисенко іноді віддавав Олександрові. Він також диригував хором при музичному товаристві «Боян», студентським хором при Київському університеті, церковним хором, викладав у консерваторії. Олександр тоді поєднував декілька робіт: «Можна собі уявити, в якому окропі я кипів».

Частина Студентського Хору Київського Університету св. Володимира в 1908–1909 рр. Посередині, в першому ряді, О. Кошиць (у твердому капелюсі). Фото з книги «Спогади» Олександра Кошиця

У 1912 році театральний діяч Микола Садовський запропонував Олександрові стати капельмейстером у своїй трупі. Той «не вагаючись ні одної хвилі» погодився. Після чотирьох років роботи у театрі Олександр звільнився і став диригентом у Київській опері. «Оркестр тягнув мене проти моєї волі до себе, і я не міг відмовитися від нагоди стати біля нього», – писав він у «Спогадах». У той час артистів мобілізували, були постійні перевірки. Музикантам доводилося працювати у скруті. «Це була стара, прекрасна машина, яка безупинно працювала вже років з п’ятдесят без ремонту… але везла», – писав Олександр про хор філармонії.

Олександр Кошиць (перший зліва) – диригент Київської Опери, 1916 рікФото з книги «Спогади» Олександра Кошиця

В Україні ж розпочався період визвольних змагань і, у 1917 році на чолі з Михайлом Грушевським утворилася Центральна Рада. «Одного разу зустрічаю на вулиці покійного Івана Матвійовича Стешенка, він зупиняє мене й питає: «Ви чого не ходите на засідання?» – «Які?» питаю. «На засідання Театрального Комітету, що утворено з наказу Центральної Ради, яка й Вас обрала до того Комітету». Я чув про це вперше, – пише Олександр Кошиць, – Мені ніхто не дав знати про це, і для мене це було приємною новиною. Не через те, що я люблю різні комітети та засідання, а через те, що в Центральній Раді мене згадали, так що, видно, вважають мене на щось здібним».

Із Театрального Комітету почало складатися Міністерство мистецтв. Олександр отримав там посаду голови музичного відділу, мріяв створити етнографічний відділ та Національну капелу. Перше – не вдалося: росіяни не дали. А от Національну капелу хоч і не вдалося створити за часів Центральної ради чи Гетьманату, та вдалося за Директорії та за сприяння Симона Петлюри.

Читайте також.Реанімувати не можна покинути: у селі на Черкащині відроджують старі хати‐мазанки.

Січень 1919 року був важким для УНР. Російські війська захопили значну частину української території. В Європі багато країн не визнавали УНР: сприймали її як частину росії, а її владу і військо мали за сепаратистів та зрадників. Симон Петлюра мав мету: схилити Європу на український бік та переконати в українській культурній і політичній суб’єктності. Він вирішив вдатися докультурної дипломатіїі наказав: «За тиждень, щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела».

Олександр Кошиць, 1919 рік. Фото з книги «З піснею через світ» Олександра Кошиця

Українську республіканську капелу створювали Олександр Кошиць та композитор Кирило Стеценко (родом теж із Черкащини). 110 осіб у складі капели виїхали за кордон у квітні 1919 року з місією розповісти про українську культуру світові. Перший концерт був у Празі. Саме тут закордонні слухачі вперше почули «Щедрика» Миколи Леонтовича.

Олександр Кошиць під час концертів Української Республіканської Капели у Берліні. «Berliner Illustrirte Zeitung», 1920 рік. Автор: B. Beeb. Фото: Історична Правда

«Заля «Обецного Дому» була набита по береги, – писав Олександр Кошиць про концерти у Празі ущоденнику, – Чехи захоплювались як свіжістю й новиною мелодії, так і природністю та простотою гармонізації». План Петлюри працював і це було видно вже з рецензій на перші концерти капели. Критики не лише хвалили професіоналізм українців, а й висловлювалися щодо політичних питань. Критик із «ГУДЕБНІ РЕВ’Ю» тоді писав таке: «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли й перемогли. Я думаю, що ми мало про них знали й тяжко кривдили їх, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти їх волі в одно ціле з народом московським».

Олександр Кошиць радів: «Усе українське стало модним у Празі. Мої хлопці фліртували на всі боки, і чешки тратили голови. Взагалі було дуже гарно і щиро».

Українська Республіканська Капела у Чехословаччині, 1919 рік. Фото з книги «З піснею через світ» Олександра Кошиця

Далі була Австрія. У Віденських газетах писали: «Це є новий скарб музичного добра на цілий світ». Капела тріумфувала. Олександр Кошиць був приголомшений. Зали були повні, артистів обдаровували квітами й не відпускали зі сцени. Він дивувався, що Європа, яка мала таку музичну історію, сприйняла українців із таким захватом. »Здійснились мої завітні мрії», – писав Олександр.

Критики та слухачі вирізняли серед інших твори Миколи Леонтовича. Зокрема, «Щедрика». Музикантів постійно викликали на біс. «Щедрик» у газетах називали шедевром.

Український національний хор, Буенос‐Айрес, 1923 рік. Фото з книги «З піснею через світ» Олександра Кошиця

Українці провели 207 концертів у країнах Європи. Згодом учасники Української республіканської капели створили три окремі хори. Український національний хор під супроводом Кошиця у 1922 році відправився до Америки: у США, Канаду, Уругвай, Мексику та в інші країни. Так минули ще 400 концертів. У 1924 році у «San Francisco Journal»писали: «Вони нанесли Україну на мистецьку мапу світу».

Український національний хор, Мехіко‐Сіті, 1922 рік. Фото: Український інститут національної пам’яті

Поки Українська республіканська капела збирала повні зали, більшовики окупували українські землі. 23 січня 1921 року капела вже вкотре виступала в Парижі. «Щедрик», як завжди, тріумфував. В Україні тієї ж ночі агент ВНК(всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем, – ред.)вбив Миколу Леонтовича.

Рапорт про вбивство Леонтовича. Фото: Історична Правда

Через більшовицьку окупацію виконавці так і не змогли повернутися додому. Після останнього виступу Українського національного хору Олександр Кошиць залишився у Нью‐Йорку. Він продовжив працювати: писав церковні твори, керував хорами, викладав у Колумбійському університеті тапопуляризував українську музику. У 1941 році переїхав до Вінніпегу в Канаді, де керував хором і викладав на диригентсько‐вчительських курсах. Олександр Кошиць помер у 1944 році. Радянська влада так і не дала йому дозволу на повернення в Україну.

Ім’я Олександра Кошиця десятки років було під забороною. За радянської окупації України, коли й виконували його обробки народних пісень, – імені не називали. Його власні твори не виконували взагалі. За позицію щодо України Кошиця назвали ворогом народу.

Олександр Кошиць

– Коли ми читали про Олександра Кошиця, то зрозуміли, що працюємо і творимо на Черкащині те, про що він говорив, мріяв, і над чим працював», – говорить директор Черкаської обласної філармонії Юрій Федоряка.

Із 13 березня 2026 року філармонію у ЧеркасаÑперейменувалина честь Олександра Кошиця.

– Ми думали змінити назву ще з 2015 року, – каже Юрій, – та хотіли обрати ім’я світового масштабу.

Філармонію в Черкасах відкрили у 1955 році. До березня цього року вона була просто обласною філармонією. Рішення про перейменування обговорили на зборах художньої ради, потім – з трудовим колективом і аж потім з обласною радою.

– Коли ми звернулися до Інституту національної пам’яті за професійними висновками, там і секундою не були проти, – пригадує Юрій Федоряка.

Потім були громадські слухання. До облради надійшли звернення народних артистів, які підтримали цю ідею.

Директор Черкаської обласної філармонії імені Олександра Кошиця, Юрій Федоряка. Фото: Ірина Ямборська

До 150‐річчя Олександра Кошиця у філармонії влаштували концерт. Виступав Черкаський державний академічний заслужений український народний хор. До репертуару ввійшли українські народні пісні в обробці самого Кошиця та його колег по хоровій школі.

– Є бажання зробити фестиваль, щоб хорові колективи приїжджали на Черкащину, щоб приїхав колись хор імені Кошиця із Канади, а наш колектив міг поїхати туди й представити Україну на міжнародному рівні, – зізнається Юрій.

Уже цієї весни черкаський хор вирушить на гастролі заходом та півднем України. У репертуарі вже будуть твори, пов’язані з Олександром Кошицем.

Концерт Черкаського державного академічного заслуженого українського народного хору до 150‐річчя Олександра Кошиця. Фото: Черкаська обласна філармонія імені Олександра Кошиця

Коли минулого року філармонія відзначала своє 70‐річчя, Юрій Федоряка спілкувався з колегами з інших філармоній щодо перейменування:

– Вони були в захваті від цієї ідеї. Ім’я такої особистості все‐таки повертається в Україну.

Олександр і Тетяна Кошиці, Вінніпег, 1941 рік. Фото: Музей української діаспори

Ірина Ямборська

Читайте також.Коти їх познайомили, а Черкаси об’єднали: бельгієць будує життя в Україні.

Читайте на сайті 18000: «Новини Черкаси» — що відбувається в місті та області.Без маніпуляцій та неперевіреної інформації.Підписуйся нателеграм‐канал 18000 | «Шо там у Черкасах?»