Сергій ЛОГІНОВ: «Вижив – значить граєш, не вижив – значить ні»

Колишній гравець СК «Дніпро-1», «Волині» та багатьох інших українських команд Сергій Логінов вирішив повісити бутси на цвях і розпочати кар'єру тренера. Про це ранішеповідомивспортивний журналіст Дмитро Москаленко та соцмережі запорізького «Металургу».

Останньою командою досвідченого футболіста був запорізький «Металург», який повідомив: «35-річний захисник приєднався до нашої команди взимку, проте через пошкодження не зможе допомогти «Металургу» в цьому сезоні. Наразі Сергій планує зосередитися на тренерській роботі».

Логінов є вихованцем дніпровського футболу. Протягом своєї кар'єри виступав за «Дніпро-75», «Прикарпаття», литовську «Судуву», «Динамо-2», «Кремінь», «Ворсклу», «Волинь», СК «Дніпро-1», «Олександрію» та запорізький «Металург».

Сам Сергій вперше публічно заявив про завершення власної кар’єри футболіста сайту Sport.uaта погодився записати велике інтерв’ю, в якому розповів про:

– перехід до запорізького «Металурга», пошкодження, вимушене завершення кар’єри та перехід до тренерства;

– амбіції, роботу з молоддю та побудову тренувального процесу;

– курйозну історію з «Новими Санжарами» та реакцію на чутки;

– перші кроки у футболі, зміну позиції та потрапляння до київського «Динамо»;

– жорстку Першу лігу, методи виховання та складні умови становлення;

– виступи за кордоном, розвиток і непрості етапи повернення після травм;

– тренерів, ключові матчі, партнерів і підсумки кар’єри.

Вказані вище теми та багато інших кореспондент сайту Ігор Лисенко обговорив із Сергієм Логіновим в ексклюзивному інтерв’ю для Sport.ua.

– В ЗМІ з’явилася інформація, що ви завершили професійну кар’єру гравця. Це правда?– Можна вже сміливо заявити, що так, у цьому інтерв’ю вперше публічно про це кажу. Зараз більше зосереджений на тренерській роботі.

– Чому вирішили завершити?– Тому що в запорізькому «Металурзі» на зборах дістав травму та не зіграв жодного матчу. Я туди прийшов як гравець, але травма виявилася доволі непростою, адже на відновлення пішло майже 3 місяці. Фактично саме ця неприємна ситуація підштовхнула мене до рішення завершити кар’єру.

– Такожлунала інформація, що ви починаєте тренерську роботу в «Олександрії-2», в штабі Віктора Біцюри. Це правда?– Тут слід почати із ситуації у Запоріжжі. Я прийшов туди як гравець, мене запросив Сергій Іванович Ковалець. Пройшов збори, але за 7–10 днів до старту чемпіонату зазнав травми. На відновлення від таких травм йде 2–3 місяці, а сама весняна половина чемпіонату триває всього лише півтора-два. Тому разом із керівництвом і Сергієм Івановичем вирішили, що краще розірвати контракт і зосередитися на лікуванні.

Паралельно я навчався і продовжую навчатися на тренерську ліцензію B. Планував бути вдома, лікуватися та навчатися. І вже потім мені зателефонували – у футбольному світі швидко дізнаються новини. Запропонували працювати в «Олександрії-2», і я погодився. От нещодавно став до виконання обов’язків.

– Плануєте залишатися у футболі?– Так, планую. Я і раніше не знав, як складеться моя кар’єра гравця чи тренера. Проте вже зробив власну навчальну програму, курси. Працюю з хлопцями академічного віку. Розробив для них тренувальний процес, і вони зі мною працюють. Хто має бажання, може писати в Instagram, працюватимемо.

– У вас є амбіції щодо посади головного тренера в майбутньому?– Тренерські амбіції з’явилися ще в грудні, я їх не закинув.

– Тоді трохи детальніше про Запоріжжя. Ви казали, що обрали цей варіант, бо він близько до Дніпра. Чому ухвалили саме таке рішення?– Їхати далеко від родини не хотів би – все залежало від умов. До грудня сидів удома, тренувався, підтримував форму. В грудні-січні зі мною зв’язався Сергій Іванович Ковалець і запропонував ще пограти на професійному рівні.

Ми з родиною обговорили: Запоріжжя – це приблизно 70 кілометрів від Дніпра, я планував їздити на тренування з дому. Такий варіант мене влаштовував. Якби це було відчутно далі, то навряд чи погодився б.

– Тобто хотіли бути поруч із родиною, але водночас ще пограти?– Не просто «побігати у футбол». У дворі можна й так пограти, а тут – продовження професійної кар’єри. Я відчував у собі сили, та й зараз, можливо, ще відчуваю. Та рано чи пізно цей крок потрібно було зробити. Я вирішив зробити його трохи раніше – почати шукати себе в новій діяльності.

– Що скажете про сам клуб у Запоріжжі, умови?– Тут варто сказати окремі слова подяки почесному президенту клубу – Андрію Шерстньову. В Запоріжжі намагаються розвивати футбол, вкладають кошти, навіть на такому рівні створюють умови для команди.

Звісно, близькість до лінії фронту дається взнаки. Проте клуб прагне розвиватися, ставить завдання залишитися в Першій лізі.

Щодо складу: команда непогана: є якісна молодь, є досвідченіші гравці. Збори пройшли нормально. На мою думку, команді трохи бракувало організації в ігрових моментах і віри у власні сили.

– До Запоріжжя, наскільки я розумію, ви ще трохи пограли в «Нових Санжарах»?– Це навіть складно назвати якимось серйозним етапом. Просто сидів на вихідних удома, хотілося пограти у футбол. Запросили до Нових Санжар зіграти матч – мені було без різниці, куди саме. Приїхав, зіграв один тайм.

Опісля написали, що я там ледь не кар’єру будував, але це не так. Мене забрали з центру міста на стадіон, я приїхав, трохи побігав – і все. Це не була повноцінна гра, просто фізична активність. Така історія: приїхав, побігав тайм і поїхав назад.

– Там, здається, і ваш брат Олександр грав?– Так, він грав. Наскільки знаю, той клуб уже розвалився.

– Тобто ви навіть не розглядали цей варіант серйозно?– Ні, взагалі. Я не сидів і не обирав собі команду. Тому й здивувався, коли почали писати. Взагалі не знаю, що там за команда, які в них завдання, яке місце в таблиці. Просто знав кількох людей, які там грали.

Коли вже переходив до Запоріжжя, мені кажуть: «Ваш останній клуб – «Нові Санжари». Я був у легкому шоці. Думаю: ото зіпсував собі біографію Новими Санжарами… Проте записали – та й записали.

– Повернемося до початку вашої кар’єри. Де ви починали?– Починав у Сергія Миколайовича Задірана. Тоді ще не було «Дніпро-Арени», на тому місці розташовувався ринок. За павільйонами була розташована маленька коробка – там і тренувалися.

Деякий час ми з братом тренувалися в Задірана, після чого перейшли вже до Анатолія Ісламовича Бурганова. Йому окрема подяка – багато дав у плані характеру, виховання. Взагалі всі тренери зробили свій внесок, але Бурганов – надто.

Після цього я перейшов до ФК «Дніпро» де тренував Олексій Олексійович Чистяков.

– Хто був вашим кумиром у дитинстві?– Звісно, Андрій Шевченко. Тоді якраз був його пік, перехід до «Мілана». Та й футболу тоді було не так багато по телевізору – показували Серію А, ми й дивилися. Тому з дитинства – саме Шевченко.

– Ви, здається, вболіваєте за «Арсенал»?– Так, уболіваю. А звідки знаєте (сміється)?

– Ви самі казали в одному з інтерв’ю. Тоді бонусне питання: «Арсенал» стане чемпіоном цього сезону?– Не хочеться наврочити, але дуже на це сподіваюся. Про чемпіонські амбіції «Арсенала» слід казати тихо. Бо я вже два роки кажу голосно, й вони щоразу 2-гі.

– В дитинстві ви грали на позиції нападника, а надалі стали захисником. Чому так?– Так, я грав нападника, навіть закінчив академію на цій позиції. Проте на рівні дубля стало складно зачепитися за основу як форварду.

Пів року грав на область у Володимира Миколайовича Книша та Петра Васильовича Кутузова. Й там сталася цікава історія. Перед грою Кутузов дає установку, називає склад і ставить мене центральним захисником. А я там ніколи не грав і навіть не бачив себе на цій позиції.

Після установки підходжу до нього й кажу: «Петре Васильовичу, ви, мабуть, переплутали прізвище». А він відповідає: «Ні, Сергію, не переплутав. Тепер ти будеш центральним захисником». Отак і почалася моя кар’єра на цій позиції.

– Тобто це став такий доленосний момент у вашій кар’єрі?– Можна сказати й так. Усі тренери вплинули на мене, кожен щось вклав у моє становлення. Та такі моменти визначальні.

– Ви ні про що не шкодуєте? Задоволені, що кар’єра склалася саме як у центрального захисника?– А про що шкодувати? Ви ж бачили мою кар’єру. Звісно, десь могло скластися краще, десь – гірше. Я знаю моменти, де могло бути куди краще, й знаю, де могло бути куди гірше.

Проте я ні на що не скаржуся. Навпаки – вдячний долі за таку кар’єру. Як то кажуть, потрібно дякувати Богу за все, що маєш.

– Які у вас спогади про професійну команду «Дніпро-75», яка проіснувала лише рік або два?– В мене такі спогади: я тоді пів року пограв на область, надалі створили «Дніпро-75». Там я провів приблизно 6 місяців. Ми, наскільки пам’ятаю, приймали матчі в Павлограді.

– А хіба не на «Метеорі»?– Ні, якраз період «Метеора» я не застав – це вже сталося по тому, як пішов. Ми грали в Павлограді. За весь час, здається, отримав одну зарплату, й то мінімальну. Хоча тоді питання грошей не стояло, але такі спогади залишилися. Загалом деякий час пограв центральним захисником, уже більше почав розуміти футбол, вимоги тренерів, рівень команд.

Після цього з «Дніпра-75» я перейшов до «Динамо» – в дубль. І там теж цікава історія.

– Розкажіть.– Закінчувалося перше коло. В Запоріжжі дубль грав проти команди вільних агентів. За цю команду грав мій брат, і їм якраз не вистачало одного центрального захисника. Він каже: «Поїхали з нами, у тебе ж відпустка почалася, зіграєш одну гру». Я спочатку відмовлявся, але мене вмовили: й брат, й інші хлопці.

Я поїхав, зіграв один матч, і мене там помітили агенти. Надалі почали телефонувати, ми були на зв’язку. Як виявилося, на тій грі були й представники основної команди «Металурга» Запоріжжя.

– Що далі?– Перед Новим Роком мені подзвонили й сказали, що я їду з першою командою «Металурга» на збори. Звісно, ми всі зраділи, почали це обговорювати, але з’явився один агент, який сказав: якщо тебе вже кличуть до Запоріжжя, давай спробуємо поїхати до «Динамо». Я поїхав на Меморіал Макарова, пробув там два тижні й у підсумку уклав контракт із «Динамо».

– «Металург» розглядав вас у першу команду чи в дубль?– Чесно, не можу точно сказати. Я грав проти дубля, а далі просто зателефонували й сказали, що їду на збори з першою командою. В якій ролі мене розглядали, не знаю.

– Тобто фактично ви планували їхати до Запоріжжя, але в підсумку випадково опинилися в «Динамо»?– Не зовсім випадково, але близько до того. Логіка така: якщо вже є варіант із Запоріжжям, значить можна спробувати себе на ще вищому рівні – в «Динамо». Поїхав, спробував – і залишився в Києві.

– Що вас здивувало в Першій лізі? Пам’ятаю, ви розповідали, як нападники кололи вас голками.– Зараз, коли дивишся, як розвивається футбол і які молоді гравці з’являються, – це зовсім інший час. Проте історія з голками – так, запам’яталася. Якоїсь ще історії, яка б її перевершила, мабуть, не згадаю. Та загалом тоді все проходило куди жорсткіше, надто в колективі.

– В якому сенсі «жорсткіше»?– Не скажу, що панувала «дідівщина», але все відчувалось інакше. Зараз досвідченіші гравці намагаються знайти підхід до молодих, підказати, поділитися досвідом, підібрати слова.

Раніше в Першій лізі принцип простий: вижив – значить граєш, не вижив – значить ні. Ніхто ні з ким не «панькався». Не добіг, не допрацював – одразу отримуєш. Не дограв епізод – те саме.

Зараз підхід інший: досвідченому гравцю треба бути ще й певною мірою психологом, щоб донести до молодого, що від нього вимагається.

– Мова не лише про жорстокість на полі?– У матчах – зрозуміло, що по ногах діставали регулярно. Це – частина гри, але річ не лише у футболі на полі. Те, що відбувалося в роздягальнях і на зборах у готелях, це окрема історія.

– Чи є у вас найяскравіший спогад про період у Литві?– З Литви загалом дуже багато яскравих спогадів. Для мене це – зовсім інший рівень. Зі мною працював тренер, який дуже мені довіряв і зробив великий внесок у мій розвиток. Він повсякчас казав: не важливо, скільки ти помиляєшся, тренуйся, грай, пробуй.

Він (мова скоріш за все про литовського тренера – Віргініюса Любшиса, під орудою якого Сергій у «Судуві» провів 38 матчів, – прим. І. Л.) багато їздив на навчання – до «Барселони», до інших топових європейських клубів. Мабуть, побачив у мені потенціал, тому довіряв і вимагав, щоб я не боявся віддавати розрізні передачі вперед, грав низом, розвивав перший пас.

– Хотів, щоб ви більше грали на атаку?– Навіть сварив, якщо в мене за матч – 100% точних передач, але всі – на 2 метри – ближньому чи крайньому захиснику. Казав: краще 50% точності, але всі передачі – вперед, на розвиток атаки.

Я провів там два роки, зіграв близько 50 матчів у вищій лізі, грав у кваліфікації єврокубків. Дуже важливий досвід. Тому, якщо чесно, складно виокремити щось одне – я б назвав яскравим увесь цей 2-річний період. У 21 рік потрапити до команди, яка грає в єврокубках, повсякчас виходити на поле й бути важливим гравцем – це дуже цінно.

– Як відбувся ваш перехід до Литви?– Я тоді грав в оренді в «Прикарпатті». Мій агент зателефонував і сказав, що литовська «Судува» шукає центрального захисника. В мене тоді у бекграунді: чемпіонат Європи, який ми виграли, та школа «Динамо».

Запропонували приїхати на перегляд. Я погодився, приїхав, два дні потренувався – і на третій день уклали контракт.

– Далі у вас трохи незрозумілий період: «Кремінь», «Ворскла». Наскільки розумію, у «Ворсклі» ви майже не грали. Що це за період?– Складний період. Після Литви в мене ще залишилося пів року контракту з «Динамо». Я поїхав на перегляд до «Волині», пройшов збори, ми погодили контракт, усі умови.

Разом з агентами вирішили розірвати контракт із «Динамо» та підписатися з командою з Луцька. Проте в останній грі на зборах, у день від’їзду, я зазнав важкої травми. Після цього «Волинь» відмовилася укладати зі мною контракт.

– Відновлювалися після травми та шукали нову команду?– Я залишився без команди, відновлювався. До Першої ліги не брали, бо ще не набрав форми після травми. До Другої так само не брали. От тоді й розумієш, що кар’єра могла скластися і куди гірше, й куди краще.

Після того агент привіз мене до «Кременя» – я там пограв 6 місяців. І вже після цього уклав попередній контракт із «Ворсклою», дограв сезон у «Кремені» та перейшов до Полтави.

A post shared by Сергей Логинов (@loginov15)

– У «Ворсклі» ви не провели жодного матчу за першу команду?– Я працював із Василем Сачком, але від цієї співпраці залишилися негативні враження. Тоді я до кінця не розумів, що відбувається. Пів року все було нормально: він казав, що все добре, на мене розраховують.

Згодом, я навіть до заявок на матчі почав рідше потрапляти. Грав за дубль, ми тоді посіли 3-тє місце – це був найкращий результат дубля. Я відчував, що готовий, але шансів у першій команді не діставав, і причин мені не пояснювали.

Після сезону Сачко казав, що все добре, але опісля адміністратор дубля повідомив, що я їду на збори не з першою командою, а з дублем.

– Що думаєте про такий спосіб повідомлення футболісту про те, що планів щодо нього немає?– Вважаю, що це нечесно. Якщо є питання чи претензії, можна сказати в очі, нормально поговорити. А так – вийшло, як вийшло. Мене це зачепило.

Я зателефонував агентам і сказав, що такого ставлення не терпітиму, хочу розірвати контракт і піти. Так і зробили: я не став нічого з’ясовувати, мені стало байдуже, як на мене дивиться тренерський штаб. Я мав інші амбіції, хотів грати, тому й пішов.

– І після цього ви все ж таки опинилися у «Волині»?– Так, я поїхав до Луцька та уклав контракт. Отже, через два роки врешті-решт перейшов.

– Можете згадати щось про Віталія Володимировича Кварцяного? Може, якусь історію, спілкування, гумор, навіть мікроконфлікти?– Слава Богу, жодних конфліктів не згадаю. Я тоді ще був молодим, але все одно, мій період у «Волині» – серйозна школа життя і дуже специфічний досвід.

Якщо казати про гумор, не називатиму прізвище одного гравця, але він вирішив записувати всі жарти й цікаві ситуації, пов’язані з Кварцяним. Через місяць він просто закрив блокнот і викинув його. Просто фізично неможливо все записати, бо щодня траплялося щось нове.

– Для професійного футболіста такий досвід більше плюс чи мінус?– Думаю, баланс. Це й розряджає атмосферу, й додає позитиву команді.

– В складі «Волині» ви зіграли проти команди з рідного міста – «Дніпра». Що відчували?– Якщо чесно, я не дуже пам’ятаю свої емоції від конкретного матчу чи суперника. Для мене «Волинь» – перший досвід на рівні УПЛ. Луцька команда дала мені дуже багато: й упевненості, й ігрового досвіду.

Тому той період однозначно можна занести собі до активу. А матч проти «Дніпра» – так, трохи більше відповідальності, але сказати, що це була якась особлива чи принципова гра, я не можу.

– Після «Волині» вам пропонували варіанти з Казахстану та клубів УПЛ. Чому обрали варіант із Другої ліги, а саме «Дніпро-1»?– Так, із фінансового погляду деякі варіанти справді виглядали цікавішими. Проте ми ще з дитинства, коли зростали в Дніпрі, мали одну головну мету – дебютувати, зіграти на великому стадіоні, виступати за першу команду.

Склалася ситуація, що фактично в місті залишився один професійний «Дніпро». Не вдаватимуся в нефутбольні моменти, але стадіон, база – все те саме. Ми сприймали це як продовження того клубу. Тому для мене з’явилася можливість повернутися, грати в рідному місті. Й що важливо: це був не просто звичайний клуб Другої ліги, а проєкт із перспективою росту. Після розмови з Андрієм Анатолійовичем Русолом я зрозумів, що команда може дійти до УПЛ, і хотілося стати частиною цієї історії.

– Не шкодуєте про той вибір перейти до Другої ліги?– Ні, взагалі не шкодую. З часом можу сказати, що це стало правильним рішенням.

– Трохи пофантазуємо. В сезоні-2021/22 «Дніпро-1» пішов на зимову перерву 3-м, провів цікаву зимову трансферну кампанію. На що команда могла б розраховувати, якби не початок повномасштабної агресії рф?– Добре пам’ятаю ті збори. За підбором гравців, підготовкою, морально-психологічним станом команда сформувалася дуже сильна. Думаю, якби все склалося, весняна частина могла б стати дуже цікавою та непередбачуваною.

– Зараз багато кажуть про сучасні методи роботи тренерів, технології, психологічний підхід. Чи відчували новий підхід Ігора Йовічевіча?– Щодо технологій не скажу, що це щось унікальне. Ми ще раніше працювали з відео, зйомками, фізичною підготовкою: і з Михайленком, і з іншими тренерами. Зараз це вже базова річ для всіх.

А от психологічний підхід – це інше. Те, як тренер може донести свої ідеї, додати впевненості, правильно налаштувати, – це справді важливо, й це варто відзначити в Йовічевіча.

– Восени 2020 року «Дніпро-1» переживав складні часи. Що тоді відбувалося в команді?– Якщо не помиляюся, саме в той період команду очолив Ігор Йовічевіч. Після першого кола ми перебували на передостанньому місці.

Було дуже важко: в нас через коронавірус залишалося буквально 12 здорових гравців. Складно було навіть нормально тренуватися, не кажучи вже про ігри. Проте все одно виходили та боролися.

– Чув історію, що в одному з матчів ви вийшли на гру хворим і пошкодували про це?– Пам’ятаю матч із «Рухом» – остання гра перед відпусткою та зимовою перервою. Я тоді приїхав із підозрою на коронавірус, грав із температурою приблизно 37,2. Напередодні ввечері та перед матчем вже почувався не дуже.

Ми вирішили ризикнути – я відіграв перший тайм, але в перерві мене замінили, бо реально стало дуже погано. Ми ту гру програли, й загалом після осінньої частини залишилися змішані відчуття.

У відпустці трохи відновився, слава Богу, все обійшлося, бо грати з температурою – це великий ризик.

– Як вийшло зламати ситуацію, коли «Дніпро-1» перебував у зоні вильоту?– Дуже добре провели зимові збори. Якщо пам’ятаєте, весняну частину ми провели дуже гідно, виглядали солідно – зовсім трохи не вистачило до єврокубків. Це заслуга тренерського штабу: вони принесли свої ідеї, команда в них повірила, й ми почали показувати результат.

А восени все наклалося разом: зміна тренера, коронавірус, проблеми зі складом. Слід віддати належне й керівництву, й футболістам, і тренерам: усі об’єдналися, повірили в одну ідею й довели це грою навесні.

– Хто з тренерів у вашій кар’єрі найбільше працював із гравцями індивідуально?– Якщо чесно, не можу виокремити когось одного. Я сам по собі неконфліктна людина, з усіма тренерами знаходив спільну мову. Якщо виникали питання, завжди міг підійти, поговорити. Не пам’ятаю такого, щоб хтось регулярно викликав на індивідуальні бесіди. Однак загалом мені пощастило з тренерами.

Єдиний неприємний момент – це ситуація у «Ворсклі» із Сачком, але про нього я вже згадував раніше.

– Ви носили капітанську пов’язку. Наскільки це змінює роль футболіста?– Це підвищена відповідальність. Тут навіть не потрібно багато казати – сама ситуація змушує брати відповідальність і на полі, й поза ним.

Більше комунікації з головним тренером, із штабом, організація команди. Проте я сприймав це як належне – не мав якихось окремих домовленостей чи спеціальних розмов про обов’язки. Це просто частина ролі.

– Як у вас з’явився варіант оренди до «Олександрії»?– Ситуація така, що в «Дніпрі-1» мені дали зрозуміти, що на мене не розраховують. Тому просто сидіти в команді не бачив сенсу – хотілося грати, розвиватися, шукав варіанти.

Коли з’явилася «Олександрія», я одразу залюбки погодився, відкинув інші пропозиції й почав працювати над тим, щоб узгодити всі деталі переходу.

– Ви провели в «Олександрії» два з половиною сезони. Як можете охарактеризувати цей етап своєї кар’єри?– Вважаю його успішним. Я уклав контракт з «Олександрією» приблизно в той самий час, коли команду очолив Руслан Петрович Ротань разом зі своїм штабом. За цей період ми пройшли всі етапи формування команди: від початку роботи до завоювання срібних медалей УПЛ. Останній сезон узагалі став історичним. Дуже приємно, що за ці два з половиною роки вийшло втілити всі наші ідеї та плани.

– Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з Русланом Ротанем.– Можу відзначити лише позитивне. Це – вимогливий тренер, і головне – чітко виконувати його завдання і дотримуватися вимог.

– Чи правда, що під час гри й поза полем – це дві різні особистості?– Не думаю, що це так. Як і будь-який тренер, він вимагає максимуму від своїх гравців. Якщо ти виконуєш усе правильно, дотримуєшся ігрової структури й дисципліни, жодних проблем не виникає.

– Чи змогли вас чомусь навчити Ротань і Кравченко?– Я багато чого в них навчився і досі вчуся. Їхні принципи гри, бачення футболу – це дуже важливо.

Плюс слід розуміти: коли я прийшов, для них це був перший досвід роботи з дорослою командою. Спочатку результати «Олександрії» виявилися не такими, як хотілося і їм, і нам – футболістам.

Проте від сезону до сезону тренерський штаб прогресував: щодо ідей, тренувального процесу, корегувань у грі. Це теж дало мені цікавий досвід.

– Що скажете про Дмитра Михайленка? Є думка, що він був не дуже вимогливим тренером, надто до своїх вихованців із дубля «Дніпра».– Я із цим не згоден. Не сказав би, що Дмитро Станіславович був недостатньо вимогливим, аж навпаки. Він дуже вимогливий до своїх ідей, до того, як вони виконуються на полі. Якщо хтось не допрацьовував, не добігав, він за це справедливо й доволі жорстко питав.

Можливо, комусь це здається інакше, бо Дмитро Станіславович багато років працював у «Дніпрі»: й із дублем, і з основною командою. Коли людина довго в одному клубі, це може створювати ілюзію «м’якості». Проте насправді він заслужив працювати там стільки років поспіль.

– Який тренер дав вам найбільше як футболісту?– Якщо потрібно когось виокремити, то це Руслан Ротань та Ігор Йовічевіч.

– Поясните, чому саме вони?– Якщо казати з погляду мого майбутнього тренерства, то в кожного можна щось взяти. Однак якщо виокремлювати, то Ротань – через увагу до деталей: тактичні нюанси, тренувальний процес, розбір гри. Те, як він працює разом із Сергієм Кравченком, – це те, чого точно варто вчитися.

Щодо Йовічевіча – це більше про психологію, ментальність. Те, як він заряджає команду, як мотивує, його емоційний підхід – у хорошому сенсі слова. Він більше як психолог для футболістів.

– Найсильніший нападник, проти якого ви грали?– Складно виокремити когось одного. Одразу в голову приходить Артем Довбик, коли тренувався з ним разом. Знаю його рівень, його майстерність, тому назву його.

Якщо взяти топклуби «Динамо», «Шахтар», той самий «Дніпро», то там завжди грали сильні нападники.

– Можливо, хтось особливо запам’ятався?– Наприклад, «Шахтар» того часу: Дуглас Коста, Тайсон. Там не одного слід називати, а всю команду. Проти них дуже складно захищатися.

Пам’ятаю матч проти Тайсона ще коли я виступав у «Волині». Варто було лише трохи помилитися в русі, й Тайсон уже біля твоїх воріт.

– А якщо казати про партнерів у центрі захисту, то з ким було найкомфортніше грати?– Із багатьма комфортно. Наприклад, із Максом Лопирьонком – хороша комунікація, взаєморозуміння.

Коли в команді грали такі гравці, як Дуглас, Сваток, Папа Гуйє, це футболісти з великим досвідом, із ними апріорі комфортно.

– Проте якщо обрати одного?– Ви змушуєте (сміється). Якщо потрібно назвати одного, тоді Дуглас.

– Ви довго не могли забити на рівні УПЛ, чому так? Бомбардирське минуле ніяк не могло прокинутись?– Я не відстежував статистику, але за відчуттями – так, довго не виходило забити. Хоча в нижчих лігах забивав нормально.

Навіть коли вже грав у «Волині» два роки, мав моменти, але м’яч не йшов у ворота.

– Пам’ятаю епізод, коли вас навіть ставили в напад за часів «Дніпра-1» у матчі з «Рухом». Як це сталося?– Там цікава історія. Я розминався разом із тренером із фізпідготовки, й ми дивилися гру, де «Дніпро-1» ніяк не міг забити. Я жартома кажу: «Скажи тренерам, якщо хочуть виграти, нехай випускають мене в напад».

Ми посміялися, і в підсумку так і сталося: мене випустили вперед і я забив вирішальний гол.

– Серйозно? Тобто ви самі захотіли вийти в нападі?– Ну, це навіть не ініціатива. Просто я ж свого часу закінчив академію як нападник. Плюс того дня в доньки був день народження, все емоційно наклалося.

Наскільки пам’ятаю, хтось із тренерського штабу передав цю фразу головному тренеру, й вийшов такий особливий момент.

– Найпам’ятніший матч у складі «Дніпра-1»?– Багато таких, але якщо обирати один, то думаю, що перемога над «Динамо» з рахунком 3:1, коли Супряга зробив хет-трик.

– Як плануєте проводити вільний час по закінченні кар’єри футболіста?– Якщо вільний час зараз і є, то намагаюся проводити його з родиною.

Зараз у мене період адаптації до нової тренерської діяльності, тому вся увага та всі сили поки що зосереджені саме на цьому.

– Що б ви порадили дітям, які зараз хочуть грати у футбол? Війна, багато хто виїздить із країни, непростий час…– Непростий час зараз не лише для юних футболістів – непростий час для всієї України.

Якщо молодий хлопець обрав для себе шлях футболіста й хоче чогось домогтися, то найголовніше – потрібно відкинути всі свої слабкості й працювати над собою щодня.

Сучасна молодь дуже технологічно розвинена, але жодні технології не замінять щоденної праці. Потрібно повсякчас тренуватися, доопрацьовувати, ставати кращим. І тоді в молодого футболіста з’явиться шанс заграти на високому рівні.

Надто для молодих футболістів головне – розуміти, що талант без праці нічого не вартий. Це, мабуть, основне, що хотілося б сказати.