Режисерка Ганка Третяк: мистецтво фіксує досвід

Ганка Третяк — режисерка, художниця, кураторка, галеристка та громадська діячка. Її робота розгортається на перетині мистецтва й соціального жесту — від авторських проєктів до створення інституцій і платформ для українських митців.

Наша розмова відбулася після британської прем’єри документального фільму Ганки Третяк «Transformation in Progress», що відбулася 21 квітня у Лондоні в межах міжнародного фестивалю документального кіно Art That Moves, організованого Central Saint Martins та University of Brighton. Стрічка створена у співпраці з продюсером Артемом Бурбою (BRB Production) за підтримки Міністерства культури України. Після показу відбулася дискусія за участі німецької філософині Анке Генніг. Фільм досліджує внутрішні зміни цивільних, які стали військовими. Серед героїв — митці, музиканти, культурні діячі, більшість із яких нині служать у Збройних силах України. Замість видовищного зображення війни «Трансформація» зосереджується на психологічному досвіді — тому, що насправді стоїть за означенням «незламність». Серед  учасників фільму, зокрема, музикант DJ Topolsky, який знаходить у службі нову форму стійкості, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, яка наголошує на потребі глобальної солідарності, Сергій Жадан — відомий український письменник, музикант і військовослужбовець. Окрему увагу стрічка приділяє темі відновлення, а саме через досвід реабілітаційного центру Superhumans.

Підписуйтесь на нашViber-канал.

Kyiv Post (KP): Ганко, ми з тобою зустрілися одразу після світової прем’єри фільму «Трансформація» у Лондоні.

Ганка Третяк (ГТ):Так, ми представили фільм разом із університетською викладачкою, науковицею Анке Генніг, яка є важливою учасницею проєкту. «Трансформація» — це спроба осмислити те, що з нами відбувається зараз. Ми часто говоримо про зміни і «незламність», але важливо зрозуміти, що стоїть за цими словами. У фільмі меседжі транслюються через досвід людей із різних сфер, більшість із яких сьогодні — у війську.

Кадр з фільму «Трансформація» режисерки Ганки Третяк.

Кадр з фільму «Трансформація» режисерки Ганки Третяк.

KP:  Яке головне послання світу несе фільм?

ГТ:Наш фільм досліджує нову суб’єктність українців — етичну, вразливу та живу. Це роздуми й водночас розповідь про людяність і творчий дух в екстремальних умовах. У момент, коли митці йдуть на війну, ворогом знищуються наша культурна спадщина, в той самий час в Україні створюється культурний продукт світового рівня. Отже, для нас важливо зупинитися й зафіксувати цей стан. Це фільм-рефлексія: про те, де ми беремо сили, як мистецтво впливає на реальність, як чинимо опір культурному геноциду. Це спроба зафіксувати точку, з якої рухаємося далі.

KP: Ти є співзасновницею товариства Рафаеля Лемкіна. Kyiv Post неодноразовописав про діяльність товариства танадавав твоїм колегаммайданчикдля висловлення важливих речей проти геноциду українців.

ГТ:Ми дуже вдячні за це Kyiv Post. Діяльність Товариства Рафаеля Лемкінаспрямованана протидію культурному геноциду та документування злочинів. Ми збираємо й аналізуємо докази, працюємо над тим, щоб винні були притягнуті до відповідальності. Ми об’єднуємо юристів, дослідників, культурних діячів і правозахисників задля превенції та покарання злочину геноциду.

KP: Наприкінці минулого 2025 року відбувся реліз надзвичайно потужного сенсовного відео про викрадених росіянами українських дітей. Ти була у команді його ініціаторів і творців

ГТ: Це була комплексна кампанія, що об’єднала кілька музичних і візуальних проєктів. Ми співпрацювали з «ДахаБраха» та створили музичне відео для пісні з юним піаністом Михайлом Мішуковим та відеороботу за участі Ахтема Сеітаблаєва, який читає поезію Миколи Хвильового «Що нам морок».

Окремий акцент — на дітях: як викрадених, так і тих, хто зростає в умовах війни. Зокрема, відео зі згаданим вище 13-річним Михайлом Мішуковим, який народився за два місяці до початку війни. Отже, відео присвячене поколінню дітей, для яких війна стала тлом дорослішання.

У проєкті з «ДахаБраха» ми працювали з візуальним матеріалом Марка Галаневича (український музикант, актор, фронтмен і вокаліст гуртів «ДахаБраха» —прим.ред.) анімували його графіку, створюючи образ пошуку викрадених дітей. Центральним символом стала порожня колиска — як метафора втрати і водночас спосіб привернути увагу до цієї теми.

Для нас принципово важливо не лише говорити про ці злочини, а й наполягати на відповідальності — і домагатися повернення всіх викрадених дітей.

KP: П’ятнадцять років тому ти заснувала в Києві знакову арт-галерею «Худграф». Як тобі вдається розвивати цей проєкт сьогодні?

ГТ:Після початку повномасштабної війни ми перейшли в онлайн-формат. Я продовжую кураторську роботу, зокрема співпрацюю з Національним художнім музеєм України. Цього року заплановано кілька великих проєктів, наприклад, перформанс до Міжнародного дня музеїв у травні «Disco Art: У ритмі світла». Виставка Олега Тістола та з мультимедійною частиною й перформансом від Костянтина Мішукова. Проєкт поєднає живопис, музику та простір, створюючи середовище, у якому глядач стає учасником досвіду. «Disco Art: У ритмі світла» відходить від традиційного музейного формату та пропонує більш інтуїтивну взаємодію з мистецтвом, уникаючи складних пояснень і нав’язаних інтерпретацій. Митці працюють через емоції та відчуття.

KP: Попри шалену зайнятість у багатьох напрямках ти старанно працюєш і над своїм авторським проєктом з порцеляною.

ГТ:Для мене цей напрямок — форма внутрішньої концентрації та збереження традицій. Бренд Ganka for Home я створила у 2020 році. За п’ять років з’явилося 80 унікальних pieces of art — фактично 80 окремих художніх історій. Для мене важливо, щоб у кожній родині було щось, що передається далі від покоління поколінню — українське за змістом і світове за рівнем. Зараз працюю над новими серіями «Едемський Сад» і велика серія «Птахи та квіти України», продовжую серію до Великодня — історію писанок з різних регіонів.

З серії авторської порцеляни Ганки Третяк «Птахи і квіти України».

З серії авторської порцеляни Ганки Третяк «Птахи і квіти України».

Постійно даю свою порцеляну на благодійні події, зокрема Ларисі Латиповій (ініціаторка благодійного проєкту «Гастросенси», який об’єднує цивільних жінок та військовослужбовиць і ветеранок—ред.). І з нами нещодавно трапилася така символічна історія: порцелянова тарілка «Горобці та шипшина» із серії «Птахи та квіти України», яка мала бути лотом у благодійній лотереї, після масштабного обстрілу у березні цього року, стала матеріальним свідченням війни. Лариса збагнула, що з її допомогою вона може розповісти світу про наші реалії. Тарілку склеїли, а гроші, зароблені від її продажу на аукціонах, пішли на потреби підрозділів, у яких служать жінки-військові.

KP: Ти надзвичайно активна й успішна у своїх проєктах попри всілякі випробування. В чому передусім відчуваєш точки опори нині?

ГТ:Ми всі існуємо в контексті часу, і саме він визначає пріоритети. Сьогодні, коли існує реальна загроза загибелі, це відчувається особливо гостро. Україна не має безперервної традиції передачі досвіду між поколіннями — і це наслідок тривалого геноциду. Росія системно намагається знищити українську ідентичність.

Мої проєкти — це або популяризація українського мистецтва, або підтримка молодих митців: галерея, кураторські ініціативи, фестивалі. Як художниця, я також потребую особистого висловлювання. І водночас — підтримки тих, хто продовжує творити попри війну. Все це окремо і в комплексі надихає мене, дарує сили рухати й рухатися! (Усміхається.)