Унікальні етнозаписи з Донеччини, які могли б бути втрачені через військовий конфлікт, вдалося врятувати завдяки зусиллям переселенки. Олена Костенко, яка сама стала вимушеною переселенкою через війну на сході України, вирішила не залишити без уваги багатство української фольклорної спадщини. Вона організувала процес збору та перевезення старовинних касет із записами народних пісень і мелодій, які були створені місцевими жителями. Ця ініціатива стала можливою завдяки підтрим
«Вони вже такі «бойові», проїхали багато кілометрів», – так про касети з фольклорними записами розповідає проєту Радіо Свобода «Ти як?»переселенка з Донеччини Лариса Поліщук. Спершу їй вдалося вивезти їх через російські блокпости з Донецька, а після початку повномасштабної війни – з Добропілля.
На майже сотні касет – обрядові та ліричні пісні, які впродовж років від бабусь у містах та селах Донеччини записувала етномузикологиня Олена Тюрикова. Нині більшість цих населених пунктів – окуповані.
Частину записів уже вдалося оцифрувати в лабораторії музичної етнології у Львові – у місті, де Лариса знайшла прихисток. На касетах – пісні у багатоголосому виконанні, в автентичній, давній манері співу, притаманній цьому регіону, і записані в єдиному примірнику, каже музикознавець. І додає: сьогодні ці записи – не просто голоси Донецької області, а цілий пласт нематеріальної спадщини, який можна було б втратити.
Лариса Поліщук– підприємиця з містаДобропілляна Донеччині. Вдома жінка шила домашній текстиль та продавала у магазині.
Лариса розповідає: її донька ще до початку війни в Україні навчалася в етномузикологиніОлени ТюриковоївДонецьку. Тюрикова записувала пісні від бабусь, а потім переспівувала їх із учасниками свого колективу.
Коли у 2014-му Донецьк окупували російські військові, каже Лариса, етномузикологиня виїхала з міста. А її Тюрикова попросила забрати з дому деякі речі.
«Вона запитала, чи буду я в Донецьку, чи зможу забрати деякі речі: костюм, який був відтворенням костюму, який є в музеї Гончара, касети із записами. Вона сказала, які саме касети забрати. І я все поскладала в сумку».
Лариса розповідає: хоча на прохання відгукнулася, але боялася везти речі через російські блокпости наприкінці 2014-го.
«Трохи лячнувато було. Бо коли тебе зупиняють, ти не знаєш, що вони (військові РФ. – ред.) і кого захочуть перевірити. Це такий, знаєте, рандомний метод був. Могли всіх на вулицю вивести і всіх перевірити, могли пройти і подивитися, могли роздягнути, по сумках лазити. Тобто ти не знав, чого від них очікувати. А там всі підписані касети були. Думаю, можна було й «попасти» з тим костюмом».
До 2022-го ці касети з фольклорними записами зберігалися вдома у Лариси. Жінка каже: шукала людей, які могли б їх оцифрувати, але або не було потрібного обладнання, або не знали, як це зробити. Частину записів для своїх наукових робіт використала донька Лариси.
Після початку повномасштабної війни сім’я Лариси вирішила переїхати доЛьвова. Каже: вивозила найцінніше – вишивальну машину, швейні машини, частину тканин і касети – на прохання доньки.
«Я кажу: «Доця, ми починаємо збиратися. Що тобі взяти?» А вона: «Забери костюм Тюрикової, мій костюм, забери мені книжку з історії і касети. Все, більше нічого. Касети – обов’язково. Це ми їх і вивезли».
У Львові, розповідає переселенка, вона одразу об’єдналася з іншими підприємцями й шила військову форму. А також – вишиванки, трикотажні костюми з вишивкою.
Восени 2024 року жінка вирішила повернутися в Добропілля і забрала з собою касети.
«Люди почали повертатися, переселенців у місті стало багато. Моя продукція була затребувана: і постіль, і рушники, і штори. Люди, повернувшись додому, хотіли відчуття затишку, комфорту. Тому люди приходили під час війни купувати штори, гардини, щоб якось облаштувати своє житло.
А у 2025 році ми знову збираємося, знову їх (касети – ред.) вивозимо. Тому я кажу: їх катаю туди-сюди, вони вже такі «бойові», проїхали багато кілометрів».
Сім’я Лариси знову повернулася до Львова, бо вдома почалися сильні обстріли та «прильоти». Магазин, майстерня і гараж, де зберігали речі, були пошкоджені.
Після другого переїзду переселенка знову почала відновлювати своє швейне виробництво – шукати локації для магазину, клієнтів, брати участь у ярмарках ветеранського бізнесу у Львові – чоловік Лариси ветеран.
Водночас її не полишала ідея оцифрувати вивезені касети з фольклором Донеччини. Лариса подалася на грант від організаціїSmartaв межах проєкту«Амбасадорки мирних змін»– і частково отримала на це фінансування.
No media source currently available
Улабораторії музичної етнології Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенказвучить пісня про козака та дівчину, записана у селі Маринівка Горлівського району. Завідувач лабораторіїЮрій Рибакоцифровує касети, які вивезла Лариса Поліщук. Поруч з робочим місцем – карта України.
«На всі ці села ми дивимося. Маринівка розташована на кордоні з Росією і вже була окупована у 2014 році.
На касетах пісні, які стосуються обрядового календаря. Наприклад, зимові – колядки, щедрівки, весняні твори. Є петрівчаних багато, багато весільного репертуару, тому що весільне всюди збереглося найкраще. Так звана лірика – це пісні необрядові, які оспівують побутові, соціальні чи родинно-побутові ситуації. Козацькі пісні є. Фольклор – це те, що люди відтворювали, що їм було завжди цікаво і що стосувалося їхнього життя».
Мистецтвознавець каже: фольклор особливий тим, що навіть у населених пунктах на відстані 15-20 кілометрів немає ідентичних виконань – відрізняються говірка, манера співу, атрибутика.
Юрій розповідає, що ці пісні Олена Тюрикова записувала впродовж років під час фольклорних експедицій на касетний магнітофон, який можна було носити в сумці.
«Тут зараз 96 касет. Зазвичай кожна має підпис, вкладки – де записано, від кого, коли. Тут ми бачимо список пісень. У більшості випадців ця інформація або наговорена на самій касеті, або записана на листку, або і те, й інше.
На жаль, тоді не було змоги мати всі якісні касети. Технічно з кожною другою касетою під час оцифровування було таке, що ми її розбирали, склеювали, бо вони просто розсипаються. І рвуться ці плівки».
За словами мистецтвознавця, для заходу України більш характерний гомофонно-гармонічний виклад – коли є один головний голос, а інші підпорядковуються йому. Для Донеччини ж притаманне багатоголосся, де кожен голос самостійний.
«Виконання протяжне, властиве цьому регіону, в автентичній, давній манері співу. Усе, що тут є, воно є в одному примірнику. І відповідно люди, які записані тут, я думаю, їх уже немає серед живих – це люди 1910-1920 років народження. Тим більше це окуповані території. Навіть якщо вони живуть, то їм вже має бути понад 100 років.
Коли це ансамблеве виконання – весільні, взагалі обрядові пісні – вони співаються тільки ансамблем. Тому якщо знайдеш одну людину, то це вже не повноцінний колектив. А тут є повноцінні колективи, повноцінна манера».
Оцифровані записи з 30 касет уже можна послухати насайтіцифрового архіву фольклору Слобожанщини та Полтавщини, каже Юрій.
«Далі ми готові популяризувати цей матеріал – і на науковому рівні, і на рівні практичному. Якщо комусь потрібно співати – ми з радістю ділимося тими матеріалами. Бо цей фольклор має жити далі, він має відтворюватися».
У планахЛариси Поліщук– знайти кошти, щоб дооцифрувати всі записи. Вона мріє, що цей автентичний спів Донеччини стане частиною нематеріальної культурної спадщини України.
«Оцифрувати – це дуже велика робота, але це лише початок. Це 30% роботи. Далі потрібно все розшифрувати: вислухати пісні, записати словами тексти, ноти. В ідеалі – видати книжку, а ще – переспівати. Це наша географічна ідентифікація як українців, наша приналежність до України. Книгу можна переписати, історію можна переписати – а спів не можна переспівати».
Журналістка проєкту Радіо Свобода«Ти як?»– про біженців та внутрішніх переселенців. До цього працювала журналісткою-розслідувачкою, співпрацювала з командами Bihus.Info та «Суспільне Львів». Навчалася на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка.