Переселенка з Мирнограда, яка пережила важкі часи через військові дії в Україні, поділилася своїм досвідом і закликала інших не зволікати з евакуацією. Вона розповіла про свій шлях до безпечнішого місця та емоційні труднощі, які супроводжували її рішення виїхати. "Я теж боялася виїжджати", — зазначила жінка, підкреслюючи страх і невизначеність, які відчувають багато людей у подібних ситуаціях. За її словами, перші кроки на шляху до евак
З Людмилою Іванівною Крячик ми зустрілися у гуртожитку медичного університету в Чернівцях, який став тимчасовим домом для багатьох людей, що через війну були змушені залишити рідні міста. Її історія почалася не з евакуаційного потяга чи чіткого плану рятуватися, а з довгих вагань. Як і багато людей на Донеччині, вона жила з думкою, що “ще якось можна потерпіти”, що, можливо, стане тихіше, що не доведеться кидати все, до чого звикла за життя. Навіть коли навколо ставало дедалі небезпечніше, зважитися на евакуацію було важко не лише через страх дороги, а й через повне нерозуміння, що чекає далі.
ЖурналісткаВчасних Новинпоговорила з переселенкою Людмилою Крячик про страх залишити дім, випадковий переїзд до Чернівців, життя в гуртожитку та нову реальність після Мирнограда.
“Я боялася, дуже боялася виїжджати. Не знала, куди їхати, як бути, що робити. Це зараз можна сказати: треба було раніше. А тоді сидиш удома і думаєш — ну куди я поїду? Як усе залишити? Ми жили, поки ще було більш-менш терпимо. Так, били (обстрілювали — ред.). Так, страшно. Але людина звикає й до такого. Все здається, що, може, ще обійдеться”.
У Мирнограді, каже жінка, довгий час саме ця надія й тримала. Навіть посилення обстрілів не одразу змусило її зважитися на евакуацію. Найстрашніше почалося тоді, коли небезпека стала зовсім близькою.
“Обстріли стали вже щоденними й сильними, особливо наприкінці 23-го року. Але я все одно сиділа. А потім прилетіло біля будинку сина і він так злякався… Він дорослий, працював на шахті, не з тих, хто буде панікувати. Але тоді сказав: “Мамо, я їду в Дніпро”. І от коли син зірвався, я зрозуміла — і я їду. Бо якщо вже він не може там бути, то що тоді чекати мені”, — каже Людмила Іванівна.
Переїзд до Чернівців не був продуманим рішенням чи пошуком кращого життя. Навпаки, потрапила сюди випадково. Усе вирішила родинна біда. Її сестра, яка раніше евакуювалася із Селидового, потрапила до лікарні в Чернівцях із серцевим нападом.
“Вона подзвонила мені й каже: “Приїжджай, допоможи”. Сказала, що домовиться за місце в кімнаті. Так я сюди й попала. Якби не сестра, я не знаю, чи наважилася б сама. А так сталося, що приїхала допомогти їй, а вийшло — і себе врятувала”, ֫— посміхається жінка.
Звикання до нового життя в гуртожитку стало для Людмили важким і виснажливим періодом. Вона згадує, як приїхала абсолютно непідготовленою — нічого із собою не взяла. Після Покровська, де вона продала батьківську квартиру, та Мирнограда, де купила власну й зробила там гарний ремонт, спільний побут став шоком.
”Раніше думала: ну все, буду на пенсії собі жити, доживати. Хто ж знав, що воно так буде. Як приїхала, мені дуже важко було. Я жила сама, звикла до свого простору. А тут — гуртожиток. Постійно люди, треба до кожного підлаштовуватися. Перші два місяці я ні їсти не могла, ні пити. І найстрашніше — ти розумієш, що повертатися нема куди. Ти не знаєш, що в тебе далі буде”, — ділиться жінка.
Зараз вона мешкає в кімнаті з чоловіком на другому поверсі. Комендант пішла назустріч родині: після лікарні сестрі було важко підніматися на п’ятий поверх, тож їх переселили нижче. Тепер вони поруч, підтримують одне одного, хоча гуртожиток — це завжди непросто. Проте Людмила зазначає, що начальство тут добре, старається для людей, і атмосфера між переселенцями переважно дружня, хоч інколи й бувають дрібні суперечки, як і в будь-якій родині.
У свої 68 років Людмила Іванівна знайшла те, що повертає їй волю до життя — рух. Ще вдома у Покровську вона ходила до спортзалу, а після переїзду до Мирнограду намагалася займатися самостійно, бо там не було спортзалів. У Чернівцях жінка випадково знайшла жіночий фітнес-клуб біля автостанції, на третьому поверсі.
”Я скільки разів ходила поряд, і не бачила його. А потім заговорили з людьми, я дізналася про зал, зайшла і зрозуміла: мені це треба. У кімнаті місця зовсім нема, щоб розім’ятися, а там — тренажери, тренери. Раніше я ходила кожного дня, тепер — через день. Після початку війни я через стрес дуже багато їла, не знала, куди себе подіти. А завдяки залу схудла, привела м’язи в порядок. Мені це подобається, я завжди чимось була зайнята”, — розповідає переселенка.
Цікаво, що на ці заняття вона виділяє кошти зі своїх виплат ВПО. Каже, навіть із невеликої допомоги намагається знаходити можливість підтримувати себе, бо це теж спосіб не втратити внутрішню опору та піклуватися про здоров’я. Крім спорту, Людмилу Іванівну рятують книги. У місцевій бібліотеці вона бере переважно лірику — каже, саме такі тексти дають їй внутрішній спокій і допомагають хоч трохи відволіктися. Фантастику не любить, з усмішкою пояснює: “У житті й без того вистачає подій, у які важко повірити”.
Найбільший біль пані Людмили сьогодні — її брат. Він із дружиною досі залишається в Мирнограді. Живуть у підвалі, дуже схудли, хворіють, але бояться виїжджати. Невістка Людмили родом із росії, зовсім не знає української й боїться, що на заході Україні її через це будуть цькувати. Через ці страхи вони досі залишаються під постійними обстрілами, й жінка гірко жалкує, що вони не повірили та не виїхали раніше, бо зараз через постійні обстріли евакуація стала майже неможливою.
Людмила Іванівна також розповіла про страх людей зі сходу перед західною частиною Україною, бо сама через це проходила. Каже, багато хто лякає себе наперед мовою, ставленням, чужим містом, але часто реальність виявляється іншою.
“Мені українська не складна. У мене по українській п’ять було. Просто ми ж звикли думати російською, вдома говорити російською. Це не тому, що не можеш інакше, а тому, що так жив усе життя. У Чернівцях по-різному буває, але я не можу сказати, що тут погано ставляться. Було, бачила раз у транспорті сварку через російську мову. Але загалом люди нормальні. Переважно люди звертаються один до одного українською, але російську також часто можна почути на вулицях, особливо, якщо люди розмовляють між собою або телефоном. На ринку мені навіть казали: говоріть, як вам зручно. Я думаю, ми самі себе більше накручуємо”, — вважає вона.
Тепер її будні складаються з пенсії, виплат, гуманітарної допомоги, тренувань, книг і поступового звикання до життя, якого вона колись для себе навіть не уявляла. Але навіть після всього пережитого про головне вона говорить впевненим голосом:
“Так, страшно їхати. Я це знаю точно. Але ще страшніше — сидіти там, поки не стане зовсім пізно. Тому я всім, хто боїться, кажу одне: якщо є можливість — виїжджайте”.