2 травня українці відзначають День визволення Одеси від рαшизму, пам’ятаючи про героїчні події, які сталися в 2022 році. Це свято стало символом стійкості та незламності духу мешканців міста, які протистояли агресії і боролися за свою свободу. Сергій Гуцалюк, учасник цих подій, ділиться спогадами про той важливий етап в історії України. Він розповідає про те, як одесити об’єднали свої зусилля задля захисту рідного міста. У
АвторОлег Май· 02.05.2026
“Культурометр Одеси” публікує цикл матеріалів «Одеса — це Україна» підготовлений групою комунікацій Регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь» до 12-річниці Перемоги одеситів над рашизмом. Історії безпосередніх учасників події, про їх шлях від цивільного спротиву до військової служби. Першим розповідає про свої згадки громадський діяч, голова Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, військовослужбовець та ветеран АТО Сергій Гуцалюк.
– З 2004 року росіяни постійно готували ідеологічний ґрунт для ідеї так званої «новоросії». Одеса була в зоні впливу російської пропаганди. Це було організовано і масово, — розповідає Сергій. — На момент 2014 року на це працювала велика мережа структур: політична партія «Родина», багато громадських організацій, наприклад «Молодіжна єдність», якою керували брати Давідченки. Проводилася потужна робота в навчальних закладах. Наприклад, в Одеському національному університеті було представництво «Россотрудничества». Таке ж було і в Педагогічному університеті імені Ушинського.
З боку української держави не було організованого спротиву цьому. Спротив відбувався з боку окремих громадських організацій або окремих осіб, які діяли на власний кошт і ризик.
Варто згадати, що значним був і російський вплив на правоохоронні органи. Росіяни постійно знімали серіали, які мали прив’язати Одесу до своєї ідеологічної парадигми: про Мішку Япончика, Соньку Золоту Ручку, Григорія Котовського, той же серіал «Ліквідація». З усім цим ми і підійшли до 2014 року.
Наприкінці лютого 2014 року агресія стала відвертою — росія анексувала Крим. В Одесі багато чого було готово для реалізації того ж сценарію, який відбувся у Луганську та Донецьку.
Одеса вже з 19 лютого 2014 року увійшла у фазу перманентної вуличної війни. Того дня відбулося побиття журналістів та активістів біля обласної ради. 3 березня — спроба проголосити «Одеську народну республіку» в облраді, яка зазнала краху. 2 травня — ще один гарячий спалах цього протистояння, який супроводжувався жертвами. 4 травня проросійські сили фактично захопили приміщення міського управління міліції. Потім, протягом 2014–2015 років, відбулася серія терактів — підриви залізниці, замахи на активістів, таких як Андрій Юсов та Марк Гордієнко. Два замахи готували і на мене.
2 травня було найбільш значною подією в цьому ланцюжку. Це була наша не остаточна, але дуже важлива перемога. Саме тоді зійшлася найбільша кількість простих громадян. І для наших противників — як у Москві, так і в Одесі — стало неприємним сюрпризом, скільки одеситів готові навіть голими руками захищати український вибір.
Той же Ігор Іванов, який загинув 2 травня, був етнічним болгарином і сотником «Правого сектору». Це був початок гартування сучасної української нації. І тоді стало зрозуміло, що Одеса стала одним із центрів цього процесу.
Я не дуже палкий футбольний вболівальник. Того дня на марш вболівальників та патріотів іти не планував. Але коли прочитав, що почався напад антимайдану на марш і вже є жертви з нашого боку, почав швидко діяти. Я встиг тоді, коли ще тривали вуличні бої на Грецькій вулиці. Потім ми пішли маршем на Куликове поле. Там теж була бійка. Брав участь навіть у порятунку антимайданівців після того, як почалася пожежа. По-людськи їх було шкода. Коли людина лежить, не може рухатися, стогне — це важко. Двох таких я допомагав евакуювати.
Те, що я побачив тоді, чітко показало: війна вже почалася, просто не всі це одразу усвідомили. І якщо тоді ми виходили захищати місто як цивільні, то згодом стало зрозуміло — цього недостатньо.
Майже всі, хто тоді були з нами, згодом пішли служити у військо. На жаль, дехто після поранень уже не в ЗСУ. Загалом я вважаю, що люди, які тоді врятували Одесу, мають отримати державні нагороди.
Я в АТО був із 2016 року. Служив у 59-й мотопіхотній бригаді, починав із солдата. Був стрільцем, кулеметником, потім командиром відділення. Виконував обов’язки заступника командира роти.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, це вже не стало несподіванкою. Для тих, хто пройшов 2014-й, це було логічне продовження тієї ж боротьби. Просто ворог уже не приховував своїх намірів. На той момент я вже був сержантом. А зараз я в офіцерському званні — капітан, служу в одному з підрозділів Оперативного командування «Південь». Повномасштабне вторгнення — це вже новий етап нашої боротьби.
Щоб давати відсіч ворогу, ми маємо приділяти значну увагу вихованню молоді. А загалом — жити за принципом: «Хочеш миру — готуйся до війни». Розвивати і зміцнювати оборонну свідомість. Бо поки російська федерація існує в такому вигляді — як неоімперія — вона завжди нам загрожуватиме. Ми маємо бути в такому стані, щоб у сусідів не виникало бажання відкусити у нас шмат території або нав’язати свою волю. Майбутні покоління мають це зрозуміти. А ми маємо зробити так, щоб вони жили вже в мирі.
Зараз і я воюю, і мій син воює. Але я дуже хочу, щоб онук не воював. Хочу, щоб усі розуміли прості речі: кожен народ є унікальним, і ніхто не має зазіхати на наше життя. Кожна нація має право на самовизначення. А хто вважає інакше — той на нашій землі буде знищений.Наша мова, наша культура, наші традиції мають бути збережені. У цьому є сенс. Ми не маємо бути уніфікованими, як того хочуть у «руском мире».
Великий світ зараз нас підтримує. І не так, як, на жаль, було сто років тому. До нас не лише дослухаються — до нас звертаються по допомогу, зокрема щодо технологій захисту від дронів. Якщо у 2014 році ми билися за Одесу без зброї в руках, то сьогодні ця боротьба триває вже у військовій формі. Змінилися умови, але не змінилася суть — захистити своє місто, свою країну і своє право бути українцями!
Розмовляв: Антон Терехов.Фото: Ната Чернецька та Антон Терехов.