У Павлограді ветеран війни, який пережив численні труднощі на фронті, вирішив створити унікальний музей, присвячений пам’яті та історії сучасних бойових дій. Його ініціатива виникла з глибокої потреби зафіксувати події війни через призму особистих спогадів і матеріальних свідчень. Музей став результатом багаторічної роботи чоловіка, який зібрав понад двадцять тисяч експонатів — від уламків снарядів до трофеїв, що залишилися після боїв. Цей приватний музей не лише
Як у Павлограді з’явився музей війни та чим він живе сьогодні?
У Павлограді є музей, де пахне металом і порохом, на його полицях – уламки снарядів, тубуси гранатометів, частини ракет і «шахедів». Це речі, які ще вчора були на війні. Заклад називається «У Діда». І його створила одна людина.
Анатолій Токарєв воював з 2014 року, пережив полон і тортури, втік і повернувся додому. Вже у Павлограді він створив музей, в якому вже понад 20 тисяч експонатів. Досвід Анатолія Токарєва – це приклад того, як музей може початися без бюджетів і системи, але з потреби зберегти побачене.
Наскільки складно створити власну експозицію та що для цього варто мати?
У теорії музей починається з концепції, команди й бюджету. На практиці – з речей. У випадку ветерана Анатолія Токарєва це були уламки: використані тубуси від гранатометів, фрагменти після обстрілів, які зазвичай не мають «музейної» цінності. З часом їх назбиралося кілька сотень – і вони стали першими експонатами.
«У 2019 році ми створили пам’ятник у формі меча – за мотивами легенди про меч у камені. Для нього збирали осколки з Авдіївки та Мар’янки», – розповідає Анатолій Токарєв.
Музей «У Діда» відкрили у 2019 році в приміщенні колишнього кафе дружини Токарєва. Вона планувала займатися бізнесом, однак від цієї ідеї відмовилася. Простір вирішили не продавати, а переосмислити.
В Україні немає вимоги мати окрему будівлю для створення музею. Закон дозволяє відкривати їх на базі підприємств, установ та організацій. Водночас важливим є статус. Це може бути або приватна колекція чи виставковий простір – без обов’язкової реєстрації, або офіційний заклад із визначеною концепцією, обліком фондів, відповідними умовами зберігання та юридичним оформленням.
Джерело фото: ДніпроTVxДжерело фото: ДніпроTVМузей «У Діда» функціонує при громадській організації та не має державного статусу. Його засновнику пропонували зробити заклад комунальним, однак він відмовився, як і від ідеї входження до Музейного фонду України.Чітких годин роботи тут немає. У середньому щодня музей відвідують близько 20 людей. Іноді приїздять екскурсійні групи за попередньою домовленістю – як із Дніпра та Запоріжжя, так і з навколишніх сіл.Поповнення колекціїКолекція формувалася поступово. Спочатку – речі, знайдені на позиціях: уламки, залишки зброї, предмети побуту. Згодом – артефакти, привезені Анатолієм із різних напрямків, де він воював. Пізніше до них додалися подарунки від інших військових: шеврони, саморобні речі, трофеї – предмети, що мають не лише матеріальну, а й символічну цінність.Окрему частину становлять знахідки вже в тилу – елементи дронів і ракет, якими Росія атакує Павлоградський район.Джерело фото: ДніпроTVxДжерело фото: ДніпроTV«У нас є бойова частина “шахеда”, який прилітав сюди. Зараз вона повністю випалена і розібрана, вагою до 60 кілограмів. Це іранське виробництво: чотирициліндровий, двотактний двигун. Але найцікавіше – пропелер: він дерев’яний, фактично зроблений із підручних матеріалів», – каже Анатолій Токарєв.Сьогодні колекція налічує близько 20 тисяч експонатів – результат років постійного накопичення. Частину великогабаритної техніки власник привозив сам після поїздок на фронт, жартуючи, що «забирав у росіян». Деякі машини досі залишаються на території музею, хоча частину техніки, зокрема два танки, передали на потреби ЗСУ.Джерело фото: ДніпроTVxДжерело фото: ДніпроTVЗі зростанням колекції постала потреба в систематизації. Нині засновник працює над обліком експонатів, їхнім описом і належним зберіганням.ФінансуванняНа відміну від державних установ, більшість приватних музеїв існують без стабільного фінансування. Це радше питання виживання, ніж бізнесу. Основні джерела – донати від відвідувачів, допомога знайомих і власні кошти засновника.«Свої гроші. Більше ніяк музей не фінансується. Держава не допомагає», – говорить Анатолій.Водночас музей виконує і волонтерську функцію. За час роботи тут допомогли придбати й передати на фронт 378 автомобілів. Поруч також готують їжу для військових – борщі, каші, м’ясні страви, які доставляють великим групам, іноді на сотні людей. Окремо формують продуктові набори для бійців.Джерело фото: ДніпроTVxДжерело фото: ДніпроTVВласна мотиваціяУ підсумку все зводиться до простого питання: навіщо це потрібно? В умовах війни, обмежених ресурсів і загальної нестабільності приватний музей – це завжди ризик і велика особиста відповідальність. Попри це, Анатолій не планує закривати музей чи переносити його в інше місце.«Цей музей не для дорослих, бо вони й так знають, що таке війна. І не для бійців – вони кажуть, що тут почуваються як удома. Це для дітей, щоб вони знали правду. Якщо втратимо дітей – знову буде “руський мір”», – пояснює він.Водночас визнає: емоційно це складно. На питання про вигорання відповідає прямо: «Буває. І не раз». Але, попри втому, продовжує працювати.«Музей буде стояти, нікуди він не дінеться. Швидше всі вороги будуть знищені – і тільки тоді я його приберу».Читайте також:До Дніпра евакуювали музейні вітрини з Покровського, виготовлені ще за життя ЯворницькогоТеги:ветераниЗСУмузейПавлоградпамʼять
Музей «У Діда» функціонує при громадській організації та не має державного статусу. Його засновнику пропонували зробити заклад комунальним, однак він відмовився, як і від ідеї входження до Музейного фонду України.
Чітких годин роботи тут немає. У середньому щодня музей відвідують близько 20 людей. Іноді приїздять екскурсійні групи за попередньою домовленістю – як із Дніпра та Запоріжжя, так і з навколишніх сіл.
Колекція формувалася поступово. Спочатку – речі, знайдені на позиціях: уламки, залишки зброї, предмети побуту. Згодом – артефакти, привезені Анатолієм із різних напрямків, де він воював. Пізніше до них додалися подарунки від інших військових: шеврони, саморобні речі, трофеї – предмети, що мають не лише матеріальну, а й символічну цінність.
Окрему частину становлять знахідки вже в тилу – елементи дронів і ракет, якими Росія атакує Павлоградський район.
«У нас є бойова частина “шахеда”, який прилітав сюди. Зараз вона повністю випалена і розібрана, вагою до 60 кілограмів. Це іранське виробництво: чотирициліндровий, двотактний двигун. Але найцікавіше – пропелер: він дерев’яний, фактично зроблений із підручних матеріалів», – каже Анатолій Токарєв.
Сьогодні колекція налічує близько 20 тисяч експонатів – результат років постійного накопичення. Частину великогабаритної техніки власник привозив сам після поїздок на фронт, жартуючи, що «забирав у росіян». Деякі машини досі залишаються на території музею, хоча частину техніки, зокрема два танки, передали на потреби ЗСУ.
Зі зростанням колекції постала потреба в систематизації. Нині засновник працює над обліком експонатів, їхнім описом і належним зберіганням.
На відміну від державних установ, більшість приватних музеїв існують без стабільного фінансування. Це радше питання виживання, ніж бізнесу. Основні джерела – донати від відвідувачів, допомога знайомих і власні кошти засновника.
«Свої гроші. Більше ніяк музей не фінансується. Держава не допомагає», – говорить Анатолій.
Водночас музей виконує і волонтерську функцію. За час роботи тут допомогли придбати й передати на фронт 378 автомобілів. Поруч також готують їжу для військових – борщі, каші, м’ясні страви, які доставляють великим групам, іноді на сотні людей. Окремо формують продуктові набори для бійців.
У підсумку все зводиться до простого питання: навіщо це потрібно? В умовах війни, обмежених ресурсів і загальної нестабільності приватний музей – це завжди ризик і велика особиста відповідальність. Попри це, Анатолій не планує закривати музей чи переносити його в інше місце.
«Цей музей не для дорослих, бо вони й так знають, що таке війна. І не для бійців – вони кажуть, що тут почуваються як удома. Це для дітей, щоб вони знали правду. Якщо втратимо дітей – знову буде “руський мір”», – пояснює він.
Водночас визнає: емоційно це складно. На питання про вигорання відповідає прямо: «Буває. І не раз». Але, попри втому, продовжує працювати.
«Музей буде стояти, нікуди він не дінеться. Швидше всі вороги будуть знищені – і тільки тоді я його приберу».