Сергій, 32-річний військовослужбовець з Тальнівщини, нещодавно повернувся додому після тривалого перебування в полоні. Його історія стала яскравим прикладом стійкості та незламності українських бійців у важкі часи війни. Під час служби на фронті Сергій потрапив у засідку противника і був захоплений під час бою. Цей момент став для нього початком жахливих випробувань. Протягом кількох місяців він переживав фізичні та психологічні тортури
У вогких стінах каземату Микола Голубов навчився зачиняти двері у реальність. Коли ставало зовсім сутужно, він заплющував очі й кликав єдиний спогад: сонце витанцьовує на фасаді Легедзинської гімназії, а назустріч летить донька Женя. Майже чотири роки солдат міряв час не годинами, а виснажливим чеканням хвилини, коли на губах нарешті зникне присмак заліза й пороху, поступившись місцем солодкій крихті домашньої паски.
Цьогоріч Світлий тиждень став для воїна особистим тріумфом життя над мороком. Він вирвався. Повернувся туди, де чекали, де рідна земля, де працює вчителькою сестра Олександра й де щодня сідає за парту його донька.
Тоді ж пан Микола завітав до Легедзинської гімназії, а про цю довгоочікувану зустріч нам розповіла її директорка Людмила Подсвєтова.
Свічка горіла крізь темряву
Його поява в стінах навчального закладу стала подією, що виходила за межі звичайних зустрічей. До учнів завітав чоловік, який вистояв там, де кришилося залізо, але не людська віра. Він став для кожного присутнього втіленням незламності. Повернувшись із потойбіччя полону, зберіг в очах не холодну ненависть, а тиху й глибоку любов до рідного краю. Спостерігаючи за тим, як Женя тулиться до тата, а пані Олександра знову бачить поруч брата, Людмила Подсвєтова відчувала щемливу радість. «Я знаю, крізь які терни невідомості щодня продиралися рідні, – каже вона, –проте не пускали в серце зневіру. Вони трималися за надію на день, коли батьківські руки знову торкнуться плечей доньки й сина, а родинне коло нарешті замкнеться».
Особливого змісту розмові додало те, що вона відбулася якраз у Світлий тиждень. Микола Миколайович розповів історію, від якої стає гаряче в грудях. Там, у неволі, де час втрачає обриси, він намагався відшукати в календарі Великдень. Коли ж запитав про дату в охоронця, той лише зневажливо кинув: «Навіщо це тобі?» Відповідь солдата була короткою і нищівною у своїй величі: «Я добре знаю, що саме в цей день мої рідні обов’язково поставлять свічку за моє здоров’я».
Для школярів спілкування із Захисником стало живим уроком патріотизму. Перед ними промовляла сама доля людини, яка вижила завдяки власній силі духу й молитвам усієї родини, яка беззастережно чекала вдома.
Головний урок цієї зустрічі учні засвоїли без підручників. Він – у важкій правді, що не терпить складних слів: незалежність має захмарну ціну. Це не черговий параграф з історії, а пошматоване здоров’я та життя захисників і захисниць України. То мужність, що зазвичай мовчить і рідко потрапляє в сухі офіційні зведення.
«Такі люди, як Микола Миколайович, – живий приклад офірування собою, – каже директорка. –Вони і є тим залізобетонним фундаментом, на якому стоїть наша країна».
Школярі побачили перед собою чоловіка у звичайному цивільному одязі. Але за цією простотою – доля людини, яка пройшла крізь справжнє пекло. Пройшла і не зламалася, бо в серці має те, що не вмирає.
Прапор на плечах та різдвяна віра
Чотири роки виснажливого очікування. Гімназія жила в одному ритмі з родиною Миколи Голубова: учні й учителі стали для Жені та пані Олександри надійним тилом. Коли в дівчинки запитували про батька, вона не плакала. По-дорослому звітувала про боротьбу: сьогодні мама на акції «Не мовчи, полон вбиває» в Тальному, завтра – в Умані, післязавтра – у Києві. Міжнародні організації, зустрічі, оббивання порогів. Усе заради одного дзвінка.
Щоразу, коли обмін зривався, у школі дівчинці казали: «Вір». На лінійки вона приходила, огорнута в прапор батькової частини. Це був її мовчазний крик. Усі знали: у цієї дитини тато в полоні. Торік у грудні восьмий клас готував колядку. Учні вирішили одностайно: співатимуть воїнам, які зараз далеко від дому. Спільна молитва за повернення.
Літо 2025-го в гімназії згадують із трепетом. Тоді пані Олександра з дружиною Миколи Оленою рвонули до Чернігова. Там чекали на обмін. Дорога випробувала на міцність: автівка зламалася посеред шляху. Чужі люди зупинялися, допомагали з ремонтом, підтримували словом. Та найважчий удар чекав у кінці маршруту: обмін не відбувся. Додому поверталися з порожніми руками. Попереду були ще пів року невідомості.
У Легедзинській гімназії такі зустрічі стануть традицією. Людмила Подсвєтова переконана: відкритий діалог перетворює офіційний захід на щиру сповідь. Тут діти чують про війну й силу побратимства без прикрас. Історію нині творять люди з сусідньої вулиці.
Найбільше учнів зачепило за живе: як вистояти у чотирирічній ізоляції без зв’язку зі світом? Микола Миколайович відповів тихо: «Жили спогадами. Ділилися ними один з одним. Вірили: Україна переможе». У хвилини розпачу знаходили спосіб боротьби – пошепки співали Гімн. Коли воїн розповів про це, діти відгукнулися миттєво: «Ми теж співаємо!».
За цими словами гостя – щоденна тортури тишею. Полонених виганяли на подвір’я стояти цілий день. Голова опущена, розмови під забороною. Камери й охоронці стежили за кожним подихом. Це психологічний тиск, щоб зламати волю.
Єдиний спосіб не збожеволіти – читання. Окупанти підсовували російську літературу. Та для полонених книжка стала інструментом порятунку розуму. «Ніколи в житті стільки не читав», – зізнається чоловік. Справжню силу давали хвилини в камері. Там, у «сліпих зонах», мученики нарешті могли перекинутися словом і знову, ледь чутно, затягнути «Ще не вмерла…».
Велика політика залишилася десь за дверима. Тут – лише досвід людини, яку чотири роки намагалися перетворити на тінь. Книжки в казематах. Гімн пошепки в кутку камери… Микола Миколайович довів: залізо на зап’ястях не зупиняє серце.
Сьогодні він звикає до тиші без конвоїрів. Женя нарешті зняла з плечей прапор: тепер її гріють батьківські руки. Зустріч у гімназії закрила довгий рахунок очікування. Це початок чесної розмови про справжню ціну волі.
«Поки запалюємо свічки за солдатів і співаємо їм колядки, доти ми разом. А це – головне», – підсумовує розмову Людмила Подсвєтова.