Чернівчанин Володимир Марциняк понад 20 років лагодить труби. Після ампутації ноги він повернувся на виклики — і тепер працює на протезі
Торік йому ампутували третину ноги. У серпні поставили протез. А вже за кілька місяців чернівчанин Володимир Марциняк знову вийшов на виклики — бо сантехніків у місті катастрофічно бракує, а робота не чекає. Про це він розповів в ексклюзивному інтерв'юBUK media.
Сантехніком Володимир працює понад двадцять років — і встиг побачити в цій професії, здається, усе. Лагодив батареї у старих австрійських будинках центру, замінював стояки у новобудовах, приїжджав на нічні аварійні виклики. У багатьох чернівецьких будинках його знають давно — як майстра, який завжди на зв'язку.
Так було до минулого року — поки власне здоров'я не змусило зупинитися.
Хвороба, з якою не вдалося впоратися
Усе почалося з дрібної потертості на нозі. Володимир довго хворів на цукровий діабет, і саме на цьому тлі маленька рана раптом перестала загоюватися. Нога почала пухнути, біль наростав, лікарі боролися за кожен сантиметр — але хвороба виявилася сильнішою. Довелося піти на крайній крок — ампутацію.
"Третю частину ноги ампутували у травні минулого року", — згадує Володимир.
П'ять місяців у чотирьох стінах
Протез поставили лише у серпні. А до того був найважчий період. Майже не виходив з квартири. П'ять місяців, коли активний чоловік, звиклий працювати, не міг ні підняти нічого важкого, ні самостійно вийти на вулицю.
"Було важко, бо ніяких навантажень, нічого не підняти, не пересуватися", — згадує він той час.
За весь цей період Володимир вийшов на вулицю всього два рази — і обидва з дружиною, яка везла візок. Просто погуляти у дворі чи дійти до магазину виявилося неможливим. Не через його стан — через стан міста.
"Дружина навіть не могла той візок везти. У нас нормально можна проїхати хіба що у сквері напроти собору або у парку. Але добратися до того місця нереально. По бруківці важко, з бордюра на бордюр важко, з тротуару на дорогу — це жах", — розповідає чоловік.
Місто, яке він знає напам'ять, раптом стало чужим. Розбиті тротуари, ями, високі бордюри, перепади між бруківкою і асфальтом — усе те, чого здорова людина просто не помічає, перетворилося на смугу перешкод, яку не подолати ні на візку, ні з милицями.
Повернення на виклики
Протез повернув можливість рухатися. Але звикати до нього довелося довго.
"На протезі вже набагато легше, але все одно важко пересуватися нашим містом. Наші тротуари розбиті, дороги також, ями. Дуже важко, але звикається", — констатує Володимир.
На роботу він вийшов не тому, що повністю відновився. А тому, що так склалося життя — треба заробляти та підтримувати родину. До того ж зараз сантехніків у Чернівцях катастрофічно бракує — багатьох колег забрала війна, чоловіки пішли на фронт, а виклики не зменшилися.
"Виходжу на роботу, бо треба за щось жити. Багатьох забрали на фронт, і роботи чимало. Я лише починаю знову працювати. Ще складно, звикаю потроху", — каже він.
Робота сантехніка — це постійне спілкування з людьми. Хтось зустрічає на порозі, проводжає до місця поломки, спостерігає, як майстер працює. І Володимир щодня бачить, як по-різному реагують на людину з протезом.
"Коли приїжджаю на виклик, люди реагують по-різному. Більшість стараються підтримати", — розповідає він.
А сама підтримка буває різна. Іноді це теплі слова чи горнятко запашної кави. А найцінніше — коли клієнт сприймає його не з жалем, а з довірою, як майстра, який добре знає свою справу.
Однак найскладніше у щоденному житті — не робота і не люди. А саме місто.
Місто, до якого треба звикати
Володимир не з тих, хто скаржиться. Він просто констатує — не задля співчуття, а для того, щоб люди розуміли, як насправді виглядають Чернівці очима тих, хто пересувається інакше.
Кожен підйом сходами, кожен з'їзд із тротуару, кожна нерівність бруківки — це окреме випробування. Те, що здорова людина долає за пів секунди, не помічаючи, для людини з протезом перетворюється на свідомий розрахунок: де поставити ногу, як розподілити вагу, чи вистачить сил перенестися через бордюр.
Особливо боляче відчувається це в історичному центрі Чернівців. Туристи приїжджають сюди, аби помилуватися австрійською бруківкою — а ті, хто живе у місті щодня, знають, що ця сама бруківка перетворюється на справжню перешкоду для будь-кого з обмеженою мобільністю. Високі бордюри, відсутність пандусів у багатьох переходах, вузькі тротуари, заставлені автомобілями, — усе це робить пересування містом не просто незручним, а часом неможливим.
І йдеться не лише про людей з ампутаціями. Це і ветерани, що повертаються з фронту після важких поранень — а їх з кожним місяцем стає все більше. Це і мами з колясками, які не можуть проїхати від під'їзду до сусіднього магазину. Це і люди старшого віку, для яких кожен підйом — окрема історія. Це і просто будь-хто, кому одного дня знадобилися милиці після травми чи операції.
Безбар'єрність — це не про когось окремого. Це про якість життя усього міста.
За двадцять з лишком років у професії Володимир бачив усяке. Прорвані стояки, затоплені квартири, замерзлі труби, аварійні виклики посеред ночі. Тепер до цього списку додалося ще одне випробування — найбільше з усіх. І він прийняв його так, як приймав усі інші: спокійно, по-чоловічому.
Двадцять років він приходить тоді, коли потрібен. І збирається приходити ще довго — попри все.
Бо найголовніше, що зрозумів Володимир за цей рік, — здаватися не можна. Ні після важкого діагнозу, ні після операції, ні після п'яти місяців у чотирьох стінах. І коли стає особливо важко, він просто бере інструмент і йде працювати — бо саме у роботі знаходить силу триматися.
"Життя одне, мусимо далі жити", — говорить Володимир.
І, мабуть, саме це міг би сказати тим, хто переживає схожі випробування: не опускати рук. Просто треба дати собі час — і не зупинятися. А ще — вірити в краще. Бо у це він вірить найбільше: щоб закінчилася війна і у всіх серцях був спокій.