Харківський літературний музей 25 квітня відкрився для відвідувачів. Він був закритий на ремонт через ураження від російського удару.
Харківський літературний музей 25 квітня відкрився для відвідувачів. Понад рік він був закритий на ремонт через ураження від російського удару. Гостей зібралося чимало: люди приходили з квітами, щиро посміхалися, бо скучили за осередком харківської культури.
«Ми багато пережили, але продовжуємо робити те, що робили. Музей не припиняв роботу. Єдине — зупинились із виставками та подіями в музеї. Ми перезонували другий поверх для відвідувачів, а перший — для офісних приміщень, зробили зручно для співробітників, щоб усім було максимально безпечно. Збільшили виставкові площі: у роботі зараз одночасно дві виставки. Це щастя, коли можна робити виставки у своєму приміщенні.
Вирішили всі книги, які нам передають автори й видавництва, зробити відкритими та запрошувати всіх читати. Тепер харків’яни можуть приходити, сідати на зручному дивані, читати і працювати. У нас є робочі місця, де можна попрацювати з виданнями, які потрібні для досліджень», — розповідає Тетяна Пилипчук, директорка Літмузею.
Тут, в оновлених кімнатах, тепло відчувається в дрібницях: приємні кольори, комфортні дивани біля читацької зали, квіти на підвіконні. Ця ненав’язливість і легкість додає домашньої атмосфери, яку й хотіли відтворити. Команді важливо, аби люди приходили сюди, як додому, пояснює Тетяна:
«Музей — не середовище. Музей — про тих, хто тут працює, і тих, хто сюди приходить. Ми всі тут, аби робити щось разом. Це “ми” дуже важливо. Важливо, аби тут постійно були люди».
Ми не очікували зустріти в музеї великого розмаїття людей, але бачимо: ось жінка читає українські казки кучерявій маленькій панянці, а поруч компанія підлітків обговорює улюблені книжки. Трохи далі, коридором, літні пари розглядають картини з виставки. Саме нею відкрився реконструйований Літмузей.
Темою виставки «Харківська Енеїда. Домашній архів» стала демонстрація родинного архіву Богдана Волинського, архітектора, військовослужбовця. Він презентував картини дідуся, харківського художника Рафаеля Волинського.
«Ми з дідусем не були знайомі. Він помер у 92 році, а я народився в 91-му. Напевно, він бачив мене, а я бачив його, але навряд чи це усвідомлював. Для мене робота з його архівом була з поваги до мистецтва, із мого інтересу, який чудово співпав із тим, що я цей архів зустрів», — розповідає Богдан.
Після того, як дідусь Рафаель помер, квартира не була приватизована, тож архів треба було кудись подіти. Батько Богдана перевіз його у квартиру, потім у гараж. Там архів зберігався, доки найменший Волинський у 29 років не отримав доступ до ключа.
«Це готова серія, до якої було багато робочих документів. Її збиралися видавати в газетах. До того ж вона мала вийти до ювілею Котляревського. У цей же рік вийшло відоме ілюстроване видання з малюнками Базилевича. У мене були різні версії, чому видання все-таки не було, можливо — конкуренція. Базилевич жив тоді в Києві, це була столиця, і не хотіли друкувати два видання водночас. Можливо, причини ідеологічні.
Те, що ви бачите, — лише частина ілюстрацій. Напевно, планувався двотомник Котляревського: “Енеїда”, “Наталка-Полтавка” й “Москаль-чарівник”. Звісно, “Енеїда” в цьому випадку — центральний твір», — ділиться Богдан Волинський.
На виставці можна було придбати набір листівок Рафаеля Волинського за донат від 500 гривень на підтримку підрозділу Богдана.
«Те, що ви їм закинете — піде на ремонт техніки. У них ця банка відкрита постійно, і ви можете закидувати туди гроші. Вони збирають і витрачають на ремонт. Найкращі хлопці, які чудово працюють, було би круто їх підтримати», — каже Богдан.
Тетяна Пилипчук підкреслює: у музея великі плани, складено цікаву різноманітну програму на найближчі місяці. Директорка побоюється лише нових прильотів:
«росіяни полюють на нашу культуру, в тому числі — на українську книгу. Тому тут відчувається найбільша небезпека. Але що вже сталося — те сталося. Ми можемо відновитися ще кращими, ніж були».