Перестрілка біля дому, переховування українських військовослужбовців, викрадення поранених дітей, жорстокі побиття та чотири дні в ямі посеред лісу. Звучить
Перестрілка біля дому, переховування українських військовослужбовців, викрадення поранених дітей, жорстокі побиття та чотири дні в ямі посеред лісу. Звучить як сюжет бойовика, однак це реальна історія Миколи Ганіна, мешканця Київської області. Сина і доньку Ганіна росіяни вивезли до Білорусі після того, як зчинили біля будинку родини стрілянину і поранили дітей. Чоловіку ж погрожували, що вб’ють їх, якщо він відмовиться зніматися в пропагандистських сюжетах окупантів.
Микола Ганін працює у компанії, яка проводить інтернет. Займався цим ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ми зустрічаємося з ним у центральному сквері Бородянки. На тлі розмови співають пташки, а пан Микола показує, які будинки розбомбили в перші дні великої війни.
Бородянка розташована приблизно за 70 км від Києва. Російських військовиків тут вперше побачили вже 25 лютого 2022 року. “Їхні танки зайшли в центр і почали стріляти”, – пригадує Ганін. Тоді між росіянами та місцевою теробороною зав’язалися бої. Окупантів, згадує чоловік, тероборонівці зустрічали з ритуальними вінками для поховань.
Він і сам намагався долучитися до ТрО, однак там повідомили, що місць уже немає. Попри це, чоловік знайшов інший спосіб допомагати Збройним Силам України. Його будинок стоїть біля озера, а звідти було добре видно, куди з навколишніх селищ летять ворожі вертольоти. Цю інформацію Ганін передавав знайомим військовослужбовцям.
— Другого березня був перший авіаналіт. Потім прийшли з тероборони і сказали, що ввечері буде ще один. Я забрав дружину, двох дітей, шести і восьми років, тещу, тестя після інсульту, сестру та племінника. Мої батьки їхати відмовилися. Зібрав усіх і повіз у Стару Буду до рідної тещиної сестри, – розповідає чоловік.
Стара Буда — це маленьке село за 15 км від Бородянки. До повномасштабного вторгнення Росії в ньому мешкало близько 120 осіб. Тут родина Ганіна знайшла тимчасовий прихисток. Наступні кілька тижнів були відносно спокійними, та 15 березня все змінилося.
Того дня Микола Ганін крізь вікно будинку помітив кількох військовиків. Згодом побачив у них сині стрічки на рукавах — це були українські розвідники. Чоловік вийшов. Військовослужбовці запитували, звідки по Старій Буді стріляють росіяни. Ганін розповів усе, що знав.
— Повернувся додому, переодягнувся, зайшов у посадку і бачу, що на деревах нав’язане якесь ганчір’я. Я щодня в цьому лісі ходжу і розумію, що жодних перегонів тут бути не може. Почав ті ганчірки знімати. А коли вже вертався назад і був метрів за 100 від будинку, почув свист. Розвернувся — три кулеметники. Кажуть: “Мордай вніз”, — пригадує чоловік.
Далі був удар прикладом по голові. Ганіну натягнули шапку на очі й обшукали. Шукали татуювання і обручку.
— Питали, де “укропи?”. Я кажу, що не знаю. Вони: “Що ти обманюєш! Тебе здали. Ти з ними розмовляв”. Я потім уже дізнався, що там була бабуся-росіянка. Вона мене і здала, — продовжує Микола.
Росіяни були без шевронів, проте й облич своїх під балаклавами не ховали. Щоправда, через щільну тканину шапки, яку Ганіну натягнули на очі, він не зміг їх розгледіти. Пізніше з розмов окупантів чоловік зрозумів, що це, ймовірно, десантники з псковського взводу.
— Мене кілька разів вдарили по голові, зав’язали руки стяжками, на ліву ногу теж начепили. Сказали: “Нога затече, і він далеко не втече”. Потім затягли мене в ліс і почали допит: “Гдє укропи? Што ти нас абманиваєш?”. Давай мене по спині бити, по ребрах, стрибали на мені. Зняли взуття з ноги, поставили її на пеньок і кілька разів вдарили прикладом, пальці потім неправильно зрослися, — розповідає чоловік.
Ганіну наказали лежати на землі, заявивши, що зараз почнеться стрілянина. Микола благав не відкривати вогонь, бо зовсім поруч будинок, де сидять його діти й решта родичів. У відповідь почув, що, якщо є підвал, хай ховаються. Однак попередити сім’ю чоловіка не відпустили.
Стару Буду почали крити з мінометів. “Потім кілька росіян пішли глибше в ліс, як сказали – “пашаліть”. Вони стріляли в повітря, створювати ефект бою. Хотіли таким чином нашу розвідку виманити”, — пригадує Микола.
Чи спрацював їхній план, чи це був збіг обставин, але біля дому Ганіна вийшли двоє українських розвідників. Почалася перестрілка. Одного росіянина поранило. “Мене почали бити: “Ти сказав, що немає укропів!”.
Російські військовики оточили будинок родичів Ганіна. Про те, що відбувалося всередині, чоловік знає зі слів тещі. Виявилось, українські бійці теж були поранені. Одного з них родич Ганіна затяг у сарай, але той спалахнув, і чоловіки загинули.
Якоїсь миті до Ганіна підійшов російський окупант. “Зняв із мене шапку і з ноги вдарив по голові. Каже: “Ти знаєш, що твоїх дітей поранило?” Я кажу: “Як?” Той: “А ось так. Готуйся, приїдемо на місце, ми тебе “абнулім”, — продовжує розповідь чоловік.
У цей же час інший український військовослужбовець намагався сховатися у будинку. Побачивши, що шестирічна донька Миколи стікає кров’ю, чоловік наклав їй на ногу свій турнікет. Родичи Ганіна сховали бійця у дальній кімнаті, прикривши речами.
— Забігли москалі, почали питати: “Гдє укропи?” Теща — в сльози: “Хлопці, врятуйте дітей! Діти поранені!”. Малий підходить, каже: “Бабусю, мені не боляче. Все добре”. Вона піднімає його одяг, а в нього бік прострелений, — переповідає слова тещі Ганін.
Потім Микола почув, як росіяни заводять його автомобіль, по рації намагаючись викликати медичну машину.
— Нічого не виходило, тому вони випустили сигнальну ракету. Я так розумію, що з боку Качали приїхав танк і в цю сигнальну ракету почав стріляти. Спочатку зі ствола, а потім з кулемета. І тут з’явився ще один москальський танк. Почалася вже танкова перестрілка. Там ті москалі і полягали. Це тривало хвилин сорок, — пригадує Микола.
Згодом приїхала машина медиків. У неї завантажили поранених росіян, а також дітей і дружину Ганіна. До будинку зайшов лікар і запитав, де родина взяла турнікет. Теща Миколи, яка колись працювала лікаркою, відповіла, що він лежав біля порогу, і вона самостійно його наклала.
— Лікар каже: “Молодець, героїня”. Він, можливо, зрозумів, що вони заховали солдата, але нічого не сказав. Вночі нашого бійця забрали свої, — говорить Микола.
Дружину та дітей Ганіна посадили в одну автівку, його самого кинули в багажник іншої. Ворожа колона рушила в невідомому напрямку. За пʼять хвилин машини розділились. Ганіна вивезли в ліс і кинули в яму:
— Це була яма метр на метр і метр п’ятдесят у висоту. У мене ноги зв’язані, руки зв’язані. Один раз піднявся, по голові лупанули прикладом. Сказали: “Ще раз голову висунеш — відіб’ємо”.
Згодом чоловікові повідомили, що його дітей вивезли до Білорусі, в Мозирі прооперували, а далі транспортували в Гомель.
— Наступного дня мене витягли з ями. Я знепритомнів. Привезли лікаря. Прям біля тої ями мене роздягли до трусів, щоб подивитися, що сталося. А в мене коліно синє і голова болить, бо теж розбита. Лікар дав мені якісь пігулки, зробив укол і сказав, щоб я залишався на вулиці. Так я весь день там лежав, намагався встати, але не вдавалося, — каже Микола.
На третій день утримання росіяни повели Миколу Ганіна на допит. Це сталося вночі. Чоловіка повністю роздягнули і завели до військового намету. Там було двоє людей. Першого, який допитував, Ганін ідентифікує як полковника, бо той мав відповідні нашивки. Другий був у балаклаві, стояв збоку і в допиті участі не брав, тільки дивився і записував відповіді Ганіна.
— Всередині намету соломка була застелена, вся в крові, видно, когось допитували переді мною, — каже він.
Близько двох годин на морозі роздягненого чоловіка питали про те, хто він, звідки, чому не воює, де його родичі, їхні дані.
— Коли допитували, не били. Я і так уже був поламаний. Полковник запитав, що з моїми ногами. “Та, — говорю, — зустріч із вашими”. Він каже: “Ехо війни”. Потім ще додав: “Твої діти у нас у заручниках в Білорусі. Щось неправильне скажеш, сам розумієш”, — згадує розмову Микола.
Наступного дня Ганіну вперше дали поїсти. Солдат, який привозив окупантам їжу з сусіднього Іванкова, допоміг йому сходити в туалет, а потім принесли чай і бутерброд. Про цей акт щедрості росіянин наказав нікому не розповідати.
Ввечері четвертого дня Миколу Ганіна знову повели на допит. У наметі на нього чекав так званий репортер, одягнений у військову форму.
— Репортер каже: “Ти як людина нам не цікавий. Немає сенсу тебе тримати. Але якщо хочеш, ми дамо тобі шанс вижити і врятувати дітей. Знімемо відео і все”, — пригадує чоловік.
Ганін погодився. На відео він мав сказати, що територіальна оборона Бородянки заважала російським військам діставати постраждалих з-під завалів, і що через дії “тереошників” поранено його дітей.
— Текст мені на папері написали. А як вели до того місця, де відео знімали, то я думав, що це будуть мої останні слова, — каже Ганін.
Перед зйомкою стяжки на руках Миколи розпороли, але повністю не зняли, тож їх видно на відео. Після зйомок Ганіна знову кинули в яму, а до сусідньої привезли ще одного затриманого.
— Вночі пролунали постріли. Чоловік намагався піднятися на ноги і втекти. Його в тій ямі й застрелили. До мене кажуть: “Вилєзай”. А я їм: “Я вилазити не буду. Ваш полковник пообіцяв мені, що відпустить”. Росіянин відповідає: “Правильно робиш. Тут уже не один укроп сосенки удобрює”. Я потім почув, що ніби як лопати шуршать, видно, закидали яму, — говорить Микола.
Наступного дня Ганіна дійсно відпустили. Перед цим його знову завели до полковника. Після кількох запитань той сказав: “Більше від тебе немає толку. Буде йти колона в сторону Качалів — тебе відвезуть”.
19 березня Миколу Ганіна викинули з військової автівки на в’їзді до Старої Буди. Перед тим як відпустити, до нього підійшов один із окупантів.
— Це був чоловік років сорока, бородатий, смаглявий, схожий на цигана. Виявилось, це їхній командир. Я чув, як росіяни казали, що він приїхав із Сирії. Позивний “Батя”. Він до мене каже: “Будеш приходити до мене на відмітку тричі на день: 8 ранку, 12 дня і 8 вечора. Не прийдеш — спалимо село. Запізнишся — спалимо село. Втечеш — села не буде. Зрозумів?” — “Зрозумів”. — “І не забувай про своїх дітей. Вони у полоні у нас”, — згадує Ганін.
Будинок родичів чоловік знайшов розстріляним. “Сарая немає, машина дядька стоїть спалена, хата посічена, у фронтоні стирчить хвостовик від гранатомета”, — пригадує Микола.
Вдома нікого не було. Сусід розповів, що родичі Миколи перебралися до іншого помешкання. “Вони мене як побачили, почали обнімати. Раділи, що повернувся”.
Ввечері чоловік пішов відмічатися до росіян. У селі тоді з шостої починалась комендантська година. Тож Ганін підняв догори руки і вирушив до будинку, на який указав російський командир
— Коли опинився там, крикнув. Вийшов армієць: “Ти хто такий?” Кажу, що з’явився на відмітку. Вийшов другий: “А, — каже, – це наша посилка, яку ми привезли. Заходь у двір, вставай на коліна, руки тримай вгорі”. Я зайшов, вони мене обшукали. Дворами провели до іншого будинку. Вийшов їхній командир. Каже:
— Ти запізнився на пів години.
— Та не міг я запізнитися. Я в 90-х виріс, я ні на “стрілки” не запізнювався, ні на побачення. Я пунктуальна людина.
— А, я забув, що година різниці між нами. Молодець, що не запізнюєшся. Тільки дивись, будеш повертатися, руки не опускай, бо снайпери тебе на прицілі тримають. Зрозумів?
Ганін повернувся додому, а наступного дня знову пішов відмічатися. Командир попередив його, щоб той не намагався тікати, бо довкола все заміновано. За кілька днів росіянин дозволив більше не приходити до нього.
Автівку чоловіку не повернули. Її спалену знайшли в Качалах за 5 км від Старої Буди. Жінка, на подвір’ї якої росіяни кинули машину, розповіла, що ті перевозили на ній боєприпаси.
А 28 березня російські війська несподівано зібралися і поїхали геть. Почався контрнаступ Збройних Сил України. 2 квітня до Старої Буди зайшли українські військовослужбовці. Микола Ганін у той же день поїхав у Дружню, почав волонтерити — їздив по селах, розвозив їжу.
Дітей і дружину Миколи Ганіна привезли до розгорнутого росіянами шпиталю в селищі Здвіженка. У хлопчика та дівчинки були серйозні поранення, роздроблені кістки. Разом із мамою їх посадили на гелікоптер і відправили в Білорусь.
Першою зупинкою був Мозир. “Завезли в лікарню. До них підійшов військовий, я так розумію, лікар. Він віддав малому мій годинник і каже: “Щоб пам’ять про батька була”, – переповідає Ганін спогади дружини.
Родина провела в Білорусі наступні пів року. Весь час їх тримали у військових шпиталях.
— У Гомелі дружина познайомилася з медсестрою. Коли лікування завершилося, вони близько місяця жили у неї в квартирі, — каже Ганін.
Після пропагандистського відеоролику з Миколою, який опублікували окупанти, подруга родини почала шукати поранених дітей. Через білоруських волонтерів встановила з ними зв’язок. Згодом ті ж волонтери допомогли вивезти дітей і дружину Ганіна в Європу. Майже рік вони провели на лікуванні в Римі, а згодом повернулися додому на Київщину.
Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.Обов’язкові поля позначені*