Відомий український поет з Хмельниччини Павло Гірник відзначає свій ювілей 30 квітня.
Відомий український поет з Хмельниччини Павло Гірник відзначає свій ювілей 30 квітня.
У 90-х роках Павло Гірник був одним із тих, хто стояв біля витоків здобуття країною Незалежності як один із фундаторів Народного Руху України в області. Він написав з-понад десяток поетичних збірок і став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Втім, надмірної слави і гучних регалій поет все життя уникав. На першому місці у нього завжди було відчуття внутрішньої свободи.
Покинувши життя серед метушні міста, Павло Гірник зажив так, як жадала його душа – оселився в невеличкому селі на Деражнянщині, де мешкає і донині.
«Тут я ближче до мови, – розповідав якосьсайту «Є ye.ua»поет. – Лише тут, в селі, вона жива і не вихолощена. Не в плані синтаксису, а в плані душі. Тут я дихаю вільніше. Асфальт мене добиває».
Павло Гірник, 2011 рік. Фото: з архіву редакції
«Мама відкрила літературу, яка, власне, виховала мене»
Павло Гірник народився у Хмельницькому 30 квітня 1956 року. Його мама, Тамара Дмитрівна, була етнографом, а батько Микола Андрійович – письменником. Зі слів самого поета, хист писати й творити – у нього більше від мами, аніж від батька.
Саме Тамара Дмитрівна прищепила любов синові до творчості Тараса Шевченка. І прищепила так, що потім, у дорослому віці, Павла Гірника називатимуть продовжувачем традицій Тараса Шевченка, спадкоємцем шевченкового болю і шевченкової віри…
«З батьком ми спілкувалися якраз в той час, коли я ненавидів усе, написане так би мовити, «вузенькими рядочками», – казав якось Павло Гірник. – Вже пізніше, коли мама з татом розлучилися, якби мені не трапився Шевченко, хто зна чи любив би я поезію… Мама моя теж відчувала її дуже тонко. Вона знала особисто багатьох «шістедисятників». Саме вона відкрила мені ту літературу, яка, власне, виховала мене».
Завжди – без рамок й шаблонів
У 1973 році Павло закінчив середню школу № 3 міста Хмельницького і вирішив стати філологом, вступивши до Кам'янець-Подільського педагогічного інституту.
Через рік навчання юнак перевівся до Київського педагогічного інституту (нині університет імені Михайла Драгоманова), який закінчив у 1977 році. Працював за фахом, був вчителем української мови й літератури в сільських школах Вінницької та Хмельницької областей.Якось він розповідав: «У місті не було мови. Розумієте, до часів незалежності більшість міського населення було російськомовним. А я — вчитель-філолог і не міг працювати у школі, де на уроках викладав українською, а на перервах учні спілкувалися чужою мовою. А у селі розмовляли природньою українською мовою...».
Серед філологів-україністів у виші Павла Гірника важко було не помітити: у незмінній вишиванці і з власним поглядом на літературу... Його неможливо було втиснути в якісь рамки. Вже на початку 90-х, саме Павло Гірник став одним із фундаторів Народного Руху України на Хмельниччині.
Він брав участь у страйкових акціях, мітингах, оприлюдненні відозв про розширення сфери вживання української мови, запровадження патріотичної української символіки, голодував на головному майдані Хмельницького проти свавілля комуністичної влади і проти побудови другого енергоблоку на Нетішинській АЕС.Він став одним з небагатьох активістів, хто у травні 1990 року витримав 18-добове голодування, після якого потрапив до реанімації.
А ще брав участь у першому українському Живому ланцюгові Злуки 21 січня 1990 року і в першому українському Майдані на граніті в Києві. У той період такожредагував рухівську газету «Пробудження», на сторінках якої, попри передслідування радянської влади, висвітлювали проукраїнську позицію.
«Пробудження» було самостійною газетою, і це вартувало багато. Ніхто не диктував нам, що писати. Ми піднімали українське питання, писали про Голодомор, розстріли, масові поховання та політичні репресії. Адже тоді теми про такі злочини просто не озвучували. Всі про це знали, але мовчали. Ми не прагнули епатажу, прагнули донести правду. Нам приходило надзвичайно багато листів від дописувачів, адже в «Пробудженні» публікували те, про що, зазвичай, радянські газети мовчали», - згадував раніше Павло Гірник.
Павло Гірник під час освячення пам'ятного знака на місці, де невдовзі буде зведений пам'ятник Тарасу Шевченку. 9 березня 1991 року. Фото: з архіву редакції.
1989 рік. Голодує на майдані у Хмельницькому. Фото: з архіву редакції
***Саме цей фундамент правди, закладений у «Пробудженні», згодом дав поштовх розвитку нової преси на Хмельниччині. Проте для самого Павла Гірника журналістика й політична боротьба були тільки етапами, а не метою. Його справжнім покликанням залишалася поезія, хоча й до неї він ставився без зайвого пієтету.За збірку «Посвітається» у 2009 році Павло Гірник отримав Національну премію імені Тараса Шевченка, а через кілька років перебрався в село, де почав займатися городиною, ходити у ближній ліс по гриби та ловити рибу у сусідньому ставку. Проте писати нові вірші не полишив, попри те, що останнім часом збірки не публікуються.
Нині поет пише і про російсько-українську війну. Ось один з віршів, написаний в 2024 році:Крик у пітьму. Крук з пітьми.Знову ми – порох під чобітьми.Ми вже за постріл до свого села.Там народила чи привела.Може, ми просто нізвідкілля?Де наше небо, а де земля?Все у вогні – божись-не божись.Пане товаришу, не сказись.Знову за нами гинуть в імліСлід журавлиний і діти малі.Небо на двох – твоє і моє.Брате із вирію, як там є?
І декілька думок поета про війну зінтерв'юСуспільному за 2024 рік:«Скільки росія не винищувала , зруйновувала і Козацьку Січ, і козаків – почалася війна і жінки навіть з рогачами пішли в Гайдамаки. Є щось незнищене в нашій нації, - каже Павло Гірник. -Те, що ніхто — ні росіяни, ні німці — не може подолати. І воно відроджується само собою».
«От якщо "Руський мір" все це захопить, він розвернеться, як оця змія, яка починає себе їсти з хвоста, бо нічого не залишиться, і вона сама себе почне їсти».
«Останні 300 років у нас стріляли ті самі й за те саме. Це не довга війна і не довготривала – а екзистанційна до тих пір, доки існуватиме російська екзистенція. Тож сторони можуть програвати чи перемагати – але далі ворогувати. Це війна на виживання. Це війна не за якийсь ресурс – вона буттєва».
Підписатися на канал "Є" в Youtube
Читайте також:Як війна змінює: інтерв'ю з хмельницькою психотерапевткою Тетяною Матвійчук